Розділ 17. Дамір

– Даміре! Я сказала що не хочу! Я хочу додому - крихітка кричить на мене та починає труситися 

– Ти розумієш що це потрібно? А якщо вони тобі зламали ребра ? - відповів я без жодного крику 

– Нічого вони не зла.... ай - ну от в кого вона така вперта ? 

– А я про що, спочатку - лікарня, потім - дім - розслабленим голосом я відповів та завівши машну я почув як Ратмір та ще декілька хлопців почали їхати зі мною. Я взяв телефон та набрав Ратміра 

– Так, зараз куди? 

– Ти, зі мною, хлопці по домам 

– Добре, зрозумів 

– Ратмір, він мене тут катує 

– Що? Дамір! 

– Господи, я просто везу її до лікаря, а вона не хоче - я почув як він розсміявся

– А ну ввімкни мене на гучномовець - я так і зробив - Софія, тепер слухай, веди себе слухняно, а потім втечеш коли він ляже спати

– Вас не напрягає те, що я все чую 

– Ой, нас розкрили, що будемо робити ? - ми всі втрьох розсміялися 

– Добре, їдемо в лікарню 

– Ось так би одразу 

– Добре. Ратмір, можеш поїхати забрату малу у батька, тільки йому ні слова про викрадення - ми попрощались 

– А де мій батько? - тихо запитала маленька 

– Він допоміг тебе знайти, чесно? я в шоці, але він дійсно тебе любить

– Любив, не бив би...

– Софія, у нас в трьох ще буде розмова... 

– Ні, ти розумієш що він мене бив, та продав тобі, а вибач " видав заміж" - вона підняла руки та показала лапки 

– Соня... ти мене чуєш ? У нас з ним була розмова, і пояснив чому він тебе бив, якщо я зрозумів, то і ти маєш зрозуміти

– Дамір... це ти мене не чуєш! - я бачив як ось ось розплачеться 

– Соня! все повернемося до цієї розмови з твоїм батьком

– Гаразд... 

Через хвилин 20 ми приїхали до найближчої лікарні 

– Дамір, болить... - крихітка взялась за ребро та скрутилась 

– Йди сюди - я взяв її на руки та пішов до знайомого лікаря. Як тільки я починав все це що у мене є, то цей лікар мене не раз по шматочкам збирав 

– Доброго дня Даміре, скільки зим скільки літ - чоловік простягнув мені руку, я простягнув у відповідь 

– Добрго дня Рустам, та да, щось забув про Вас 

– Опа, а це хто? - він подивився на Софію 

– Це моя наречена, Рустаме, оглянь будь ласка, є підозра що зломане ребро 

– Як ? 

– Неважливо - я подивися на малу, вона була накрита моїм піджаком та роздивлялася все навколо

– Гаразд, пішли. Як тебе зовуть сонце? 

– Софія 

– Пішли 

Через 20 хвилин

– Що ж я скажу Даміре, у дівинки все добре, здорова 

– А чому так болить? 

– Був сильний удар, ось і болить. Масти кремом *** три дні, і будеш як новенька 

– Добре, дякую 

– Бувай 

Ми вийшли з лікарні. Ратмір чекав нас з Вільданою на руках, маленька одразу захотіла до мене на руки 

– Привіт, сумувала? - взявши її на руки я зацілував її щічки 

– Привіт сонечко, мама вже біля тебе - крихітка також поцілувала її, вона простягнула до неї ручки, натякає що хоче до неї - ні маленька, я зараз не можу тебе взяти, вибач - дивно але Вільдана навіт не почала вередувати

– Ну що, куди їдемо? 

– Додому, нікуди більше не хочу - Соня одразу відповіла 

– Добре, я обіцяв то потрібно їхати

Коли ми приїхали додому, вже була ніч, швидко скупавши малечу я заколисав її, коли я зайшов до нашої кімнати і побачив як крихітка вже спала. 

Бляха, потрібно буде вмовити малу поговорити з її батьком 

Наша розмова ще досі у мене в голові...