Розділ 14. Софія

Чому мені так цікаво? Блін, серйозно? 

– Цікаво що очікувати від неї 

– Ну дивись, вона чокнута, тому ти можеш все що хочеш очікавути - Ратмір гойдав Вільдану на руках та пив каву 

– Та те що вона чокнута я знаю, а що ти маєш під словом "все" ? 

– Все, від малих пакостей до криміналу - мене здивувало що він про це так спокійно говорить 

– Ого, чому тоді ви не заберете Вільдану ? Вона ж як ти виразився, чокнута - я подивилась на маленьке янголя на руках Ратміра 

– Вона не знає нашу адресу - Дамір виходив за телефоном - тільки місце роботи знає 

– А вона була зв'язана з криміналом? 

– Ні, ледь не зв'язалась, але я вчасно її зупинив - Ратмір посміхався Вільдані, видно що він її любить як донечку 

– А що вона хотіла зробити? 

– Вбити людину, точніше забити насмерть 

– Ого, це страшно - я приклала долоню до рота 

– Є такі люди, я зроблю все аби її посадили, поки я зник на пів року, вона точно щось вчудила. Тому я зараз підіймаю всі свої зв'язки, так маленька? Кажи: " Яка в мене чіканута мамця" - Ратмір підкинув Вільданочку над собою, на що вона посміялась

– Ти будеш прекрасним батьком, я в цьому впевнена 

– Щось ми засиділися, ми мали до Каріма їхати - Дамір встав та підійшов до мене - Йдемо ? Збери янголя та їдемо 

– Добре коханий, давай сюди малечу - я взяла її на руки та пішла в дитячу 

– Мама - вона знову говорила 

– Що? - я поцілувала її в щоку та посадила аби вдягнути їй сукню, вона така маленька - тепер кросівки? - вона подивилась на мене та посміхнулась. Я прийняла це як згоду 

Одягнула я її в гарну рожеву сукню, та заплела два гарних хвостики, яка ж вона гарнюня, її чорні очі, Дамірові, точно! 

– Як ви тут мої дівчатка? - Дамір зайшов та подивився на нас - ти одягнулась? 

– Ні, зараз - я дала доньку Дамірові на руки та поцілувавши його в щоку пішла до нас в кімнату, я зняла одяг та підійшла до шафи - що ж його одягнути? 

– Сукню, блакитну - я відчула гарячі руки на талії та почула голос Даміра - вона тобі дуже пасує. І ще вона була на тобі коли ми побачились 

– Це ти пам'ятаєш

– Звичайно, ти ж гарна, правда без неї ти ще гарніша - він мене поцілував, повернувши до себе обличчям підняв заставивши обійняти ногами його торс - я тебе кохаю 

– Я тебе також, нас чекають - я цілувала його 

– Добре, одягайся - він сів на крісло та дивився на мене. Коли я одягнулась ми вийшли 

– Так ось чим ви займались, братика робили Вільдані 

– Ратмір! Тебе зараз не врятує те що ти мій кум! 

– Заспокойтесь обоє! Братик буде пізніше 

– Але ж буде, маленька поміть! Це ти сказала, не я - Дамір хитро посміхнувся та підмигнув мені 

– Аравєв, прикрийся вже! Ми йдемо? - я взяла малечу на руки та посадила в візочок, лікарня знаходилась хвилин 15 ходьби - ми підемо пішки, Вільдані потрібне свіже повітря 

– Добре, йдемо - ми вийшли з квартири та пішли до виходу 

Погода стояла прекрасна, маленька розглядала все навкруги та дивилась на мене 

– Що маленька? йдемо до дядька? - Дамір віз візочок, та держав мене за руку, Ратмір йшов біля нас та щось дивився в телефоні - Алієв! Ти зараз в стовб вріжишся - Дамір усміхнувся подивившись на товариша 

– Опа, дякую 

Ми йшли та сміялись, Дамір згадував старі роки. Вільданочка почала вередувати та не хотіла сидіти в візочку, тому Дамір взяв її на руки 

– А ну зачекай, опусти її на підлогу, може вона знову піде 

– Гаразд - він опустив її та поставив її на підлогу, ми взяли її ща руки. Крок, другий, третій 

– Вона йде - тут підключився Ратмір - яка ти молодчина 

Через хвилин 15 ми прибули до лікарні, пішли до головного лікаря та дізналися про Каріма 

– Він вже майже одужав, тільки йому потрібно повністью пройти обстеження, і ми вияснимо за якою допомогою йому повернути пам'ять 

– Гаразд, зараз його можна побачити? - поцікавився Дамір 

– Так, звичайно

– Ходімо, Вільдана, йдеш до дядька? - Дамір підняв дочку на руки та ми направились до палати Каріма

– Привіт, як ти? - я привіталась перша 

– Привіт Софія, а де Дамір? - посміхнувся Карім 

– І не тільки я - зайшов Дамір з Вільданою на руках 

– Малеча, яка ти вже доросла, це їй вже 9 місяців? 

– Так 

– Прикро що я не пам'ятаю пів року - він трохи засмутився 

– Друже, тут не тільки Аравєві - з широкою усмішкою Ратмір зайшов 

– Ратмір... ти ж... тебе ж Нестеренко...

– Друже, я живий - вони обійнялися - вигляд в тебе звичайно побитий, але нічого, швидко одужаєш 

– Звичайно, але розкажи як?

– Давай не в стінах лікарні? 

– Гаразд 

– а де Каріна? 

– Її вже відпустили, з дитиною вже все гаразд - він з теплом подивився на Вільдану 

– Дитиною? Карім, коли ти встиг? - Ратмір засміявся 

– Сам не знаю 

Мені подобається сидіти ось так, коли всі знайомі, немає суперечок. Коли всі сміються

– Вибачте, але час вийшов. Каріму В'ячеславовичу потрібно відпочивати - наші посиденьки перервав лікар 

– Добре, тоді ми йдемо, скоро прийдемо - ми попрощались та вийшли з лікарні 

– Давайте вип'ємо кави ? - запропонувала я коли побачила кав'ярню - я візьму, гаразд? 

– Добре, ми тоді поговоримо

Я пішла до кав'ярні, я здивована звичайно як вона кинулась мені на очі, адже її закривають дерева. Я ввійшла та зробила замовлення, тут ввічливі працівники, я взяла каву та пішла до хлопців. Як раптом темрява, мене стукнули чимось важким по голові і я провалилася в безодню...