Я тебе (не) кохаю

Розділ 10. Софія

Щось мені підказує що Дамір далеко не на зустріч поїхав. Вільдана весь час була стривожена, не посміхалася як робить це завжди, весь час вона шукала щось або когось очима. Її прекрасні чорні очі весь час були наповнені сльозами, я хотіла набрати Даміра але вирішила що зараз його чіпати не треба. Раптом маленька почала дуже сильно плакати, я підбігла та взявши її на руки почала заспокоювати

– Маленька, чого ти? Заспокойся малесенька, я поруч - я почала її колисати та цілувати щічки Вільданочки, але вона не заспокоювалась - все ж таки наберу твого тата

Не встигла я взяти телефон до рук як Дамір сам подзвонив

– Крихітко, ти вдома? - його голос був напружений, я це почула та відчула

– Так, саме тільки хотіла тебе набрати

– Що сталось ?

– Вільданочка... Вона цілий день якась не така, а тільки що дуже плакала, але почувши твій голос заспокоїлась

– Не даремно вона така, крихітко...

– Що?

– Зараз приїде тато, і я заїду за тобою - я почула як він тяжко видихнув

– Чому?

– Потім скажу - він кинув слухавку

Та що вже сталось? В'ячеслав та Дамір з'явились одночасно, Вільдана вже спала в ліжечку

– Їдьте, я побуду з онукою - ми обійнялися та поїхали

– Та що вже сталося ? - запитала я коли ми з Даміром сіли до машини

– Карім потрапив в аварію - в нього підступили сльози, вперше бачу аби він плакав... Але все одно, йому зараз потрібна підтримка

– Аварія.... Ось чому Вільдана весь день сама не своя

– Крихітко, просто будь поряд - він мене обійняв та вткнувшись мені в плече почав плакати, я відчувала його сльози на плечі

– Я буду, буду весь час, який в нього стан?

– Критичний - він однією рукою обійняв мою талію а іншою плечі та плакав мені в плече

– Все буде добре, він впорається, я вірю! Ви Аравєві сильні духом, тому він ще на нашому весіллі буде гуляти ...

– Я знаю, але думки самі лізуть - він бурмотів мені в плече ще щось

– Запам'ятай, твої думки - це просто думки! Він сильний, ми будемо поряд, тому скоро все буде добре, я в це вірю... Ні, я впевнена в цьому - я взяла його обличчя в руки та витерла мокрі доріжки на його щоках

– Дякую маленька - він поцілував мою долоню - вибач, я не повинен був бути слабким перед тобою...

– Слухай, ти - не робот, ти - людина! Ти також маєш право на емоції, плакати чоловікові - це нормально...

– Дякую за підтримку, я тебе дуже люблю

– Я тебе також - ми ще 5 хвилин посиділи, потім Дамір завів машину та ми поїхали до лікарні де нас чекала Карина

Побачивши її стан я зрозуміла що їй зараз гірше з а всіх, вона плакала, весь час, я заспокоювала її, обіймала, підтримувала словами. Дамір теж сам сам не свій, я по маленьку почала плакати, в голову лізли страшні думки але я відганяла їх

– Кави? - Дамір підійшов до нас та присів біля нас

– Каріні не можеа каву

– Вибач, тоді чаю візьму, всім - він піднявся та пішов

– Я в цьому винна... - почула я тихий голос Каріни

– Ти не винна

– Я не повинна була пускати його за кермо, в мене було погане передчуття, я винна - вона почала страшно плакати

– Заспокойся, все буде добре...

– Соня! Нічого не буде добре - вона почала кричати, потім битись в істериці...

– Буде!

– Не б..уд.. - вона втратила свідомість

– Терміново! Лікаря !

Каріну терміново забрали до палати та сказали чекати, я вся була на нервах

– А де Каріна? - з'явився Дамір з чаєм

– Її лікарі забрали, вона перенервувала

– Та що за капець твориться? - Дамір сів біля мене

– Нічого, у Каріни нерви - я вперлась йому в груди, він обійняв мене

– Крихітко, їдеш додому спати?

– Ні! я буду тут, з тобою

– Добре, тоді запасемось кавою, тому що вона нам знадобиться - він поцілував мене

Ми чекали 5 довгих годин... У Дамір один раз впала сльоза, я не відходила від нього, була завжди поряд. Адже моя підтримка йому потрібна як ніколи. Коли вийшов лікар який забрав Каріну ми піднялись одночасно

– Ви родичі Каріни Григоренко?

– Так

– З нею все добре, просто нерви. Ми вкололи їй заспокійливе та снодійне. Зараз вона спить

– Дякуємо

Ми ще півгодини сиділи біля реанімації. Каріні вже легше, вже добре... Залишилось дізнатись про стан Каріма. Коли з реанімації вийшов лікар ми знову підірвались

– Ну що лікарю? Як він? - запитали ми одночасно

– Врятували. Йому пощастило, в нього молодий організм, ще той козак, тому все добре, буде жити !

– Дякуємо

– Можете їхати додому, можете завтра приїхати

– Добраніч

– Добраніч - ми обійнялися, я знову побачила сльози, на цей раз раддості, я сама плакала від радощів, Карім буде жити

Ми поїхали додому, але не в квартиру а за місто

– Любий, я ж казала що все буде добре - я держала його долоню та посміхалася

– Дякую за підтримку, ти найкраща в мене - він здригнув рукою а я закрила обличчя руками - крихітко, я тебе не вдарю, я ж тебе кохаю

– З..знаю, але

– Без "але" ! Ти поговориш з татом на цю тему

– Я його боюсь