Розділ 12 "Перший літній дощ"

Шкільний дзвоник давно стих, а темні хмари накривають все довкола. Двір сірий, мокрий, діти розбіглись хто куди. Дощ валить стіною — як з відра. Під навісом біля вхідних дверей Саша сидить навпочіпки, кутається в капюшон худі, ненаважуючись вискочити під зливу.

Вона не проти дощу — їй подобається його шаленість. Очі блимають — ніби вона змагається з хмарами на смерть. І тут — скрип дверей й шурхіт кросівок позаду. Саша повертає голову. Ліам - з якоюсь дивною впевненістю в очах, що йому не дуже властива.

- Гей, Котику! — гукає вона йому, підморгуючи. — Пішли зі мною!

- Куди нам йти?— він усміхається. — Тут ціле озеро замість подвір’я.

Саша встає і вже хоче запропонувати пробігтись до воріт просто по калюжам, коли Ліам раптом зупиняється перед нею й… простягає свою куртку.

- У тебе немає парасолі.

- То що? Я люблю дощ.

- Я знаю. Але... — він заминається, потім зітхає й каже:

- Можемо зробити вигляд, що це — парасоля. - Він розтягує куртку над їхніми головами — один рукав в нього, інший в неї. Вони стоять зовсім поруч. Саша дивиться на нього з легкою посмішкою, і в очах — трохи здивування. Бо це не схоже на Ліама. Це щось нове. І щось дуже… миленьке.

 - Це твоє ідеальне рішення — мокнути разом? -  питає вона з посмішкою.

Він не відповідає одразу. Просто дивиться в її очі.

— Просто це… краще, ніж бути сухим. І ти тепла. — каже він, зовсім тихо.

Саша завмирає. Її усмішка не зникає, але стає м’якшою, щоки — трохи рожеві, та не від холоду.

— Слухай, Ліам, — каже вона нарешті, — якщо ти ще раз скажеш щось подібне, я... я тобі щелбанів роздам.

Ліам червоніє. Але не відсторонюється. Навпаки – підходить ближче під куртуу. Вони швидко вискакують з-під навісу прямо в холодній обійми дощу, під вигаданою «парасолею», яка зовсім не допомагає. Але їм байдуже.

- Біжімо швидше, а то застудимось, — крізь тихий сміх каже Ліам, поки вони, притиснувшись плечима, йдутьь до виходу з двору. Саша дивиться на його обличчя, його легка усмішка змішується з якоюсь тривогою.

- Не хвилюйся, ми вже промокли, нікуди нам бігти! – майже муркотись Саша, видно, вона насолоджується моментом. Крок, ще крок. І тут — вона різко зупиняється.

- Стривай.

- Що?

- Подивися на цю калюжу. Вона просто ідеальна.

Перед ними - величезна, розлита майже на всю широку дорогу калюжа, в якій небо змішалося з грязюкою, але виглядає... вражаюче. Ідеальна дитяча пастка.

— Саша… —благально стогне Ліам.

— Сашааа, —вже приречено кричить Ліам.

Але Саша вже летить у калюжу й зі всієї сили шльопається у клибоку воду. Бризки летять у всі боки, включаючи його джинси. Саша не зупиняється, розганяється далі — прямо по ряду калюж, крутиться, стрибає, здіймаючи воду, як фонтан. І тоді вона повертається до нього й кричить:

- Давай Ліам! Зробити зараз або жаліти все життя!

Він завмирає. Серце скаче, як краплі з її волосся. І… він біжить.

Перший стрибок — невпевнений, другий — сміливіший, третій — вони вже разом в одній калюжі. Розмахуючи руками, сміючись, забуваючи про хвороби, мокрі кеди, зім’яті зошити в рюкзаку, забувши про все. Є лише вони і дощ.

— Ти… — кричить він крізь сміх, зупинившись на мить, — ти – справді мов невтомний песик!

— А ти — той самий котик – найкращий друг, без якої нецікаво. — відповідає вона, вражена тим, як світиться його обличчя, мокре, щасливе, живе. Він червоніє. Вона знає. Але не дивиться, бо вже летить до наступної калюжі. І обидва — знову біжать далі, поки небо ще дозволяє бути дурними, щасливими і… разом.

****

Дощ стихає, вулиці — порожні, небо ще спить над темними хмарами, а двоє — промокші до нитки, захекані, з мокрим волоссям і сміхом у животі — пробираються до старої альтанки в шкільному дворі.

Вона дерев’яна, облуплена, з вирізаними сердечками на лавках і написами типу: «А+Н=love». Тут пахне мокрим деревом, дощем і спогадами. Колись вони ховалися тут від старшокласників, гризли чіпси після уроків, вигадували дурні пісні й ділилися життєвими історіями. Саша заскакує першою, ковзає на вологій підлозі, хапаючись за стовп.

- Тааак, легендарне місце. Тут ти вперше розбив собі носа!

- Я ж не знав, що ти так любиш розмахувати руками! — відказує Ліам, заходячи всередину й струшуючи воду з волосся, мов котик. Він уже не такий розгублений, як зазвичай. У його очах — щось інакше. Світліше.

Саша сідає на лавку, підігнувши ноги під себе. Її мокра футболка прилипла до плечей, волосся збилося у пасма, а з лиця стікають краплі. Але їй добре. Тут — знову тихо. Лише краплі б’ють по даху.

Ліам сідає поруч. Не впритул, але близько. Ближче, ніж зазвичай.

- Дивно, — каже він. — Мені завжди здавалося, що дощ — це щось сумне. А зараз якось… інакше.

- Тому що ти був зі мною, — хмикає вона, напівжартома. І тут же — замирає. Її очі зустрічають його погляд. І він чомусь не відводить очей.