Розділ 11 "Рух часу, що дихає змінами"

Весна розтопила не тільки сніг — вона зм'якшила дещо між ними. Після тієї гіркої сварки, Саша стала трохи уважнішою до його тиші, а Ліам — трохи сміливішим та відкритішим у її очах. Вони не говорили більше про той день у школі, але між ними щось мовчки змінилось. Не стало вибачень - зате з'явилось більше поглядів, дотиків і маленьких моментів, у яких усе промовлялось без слів. Той деннь допоміг їм зблизитись, зрозуміти й побачити одне одного з нової сторони.

Саша частіше торкалась його плеча, коли щось жартувала. А Ліам нарешті навчився відповідати їй поглядом, не ховаючи постійно очі. Вона не стала ніжнішою – лише трохи м’якшою саме з ним. І для нього цього було достатньо. Посиденьки за партою в навушниках, під грубу й голосну музику з плейліста Саші, що оспівувала самотність, та ніхто з них самотнім себе не почував. Оправдовуючи надмірні доторки – комфортом, та всі вже знали, у чому справа, і тихенько чекали, поки закохані нарешті допетрають.

Влітку вони проводили багато часу разом. Саша тягнула його на річку, на дахи, у ліси для відкриття нових місцевостей та у двори з розбитими гойдалками, де вона катала його до нудоти. Прогулянки разом з Салом по Понівілю, по магазинах та кафешках, маштабні святкування день народженнь. Ліам збирав на телефон безглузді фото з Сашею — розпатлана, у брудних кедах, з морозивом, що капає на підборіддя — і потім довго на них дивився вечорами. Це літо було, мабуть, найвеселішим із всіх, що були у Ліама.

Здружитись із Ларрі в нього так і не вийшло. Хлопець став поводитися ще грубіше навіть з родиною, не з'являвся вдома до ночі та навіть не помічав Ліама

Хлопець приходив до Саші, як у рідний дім де його вже зустрічають мов сина. Він грався з Салом, проводив час за комп'ютерними іграми з Сашею, слухав її історії лежачи на ліжку, та дивився з нею фільми, збираючи крошки від чипсів на своїй футболці. Близькість між ними була неймовірно сильна, але кожного разу Ліам стримував своє зніяковіння. Це вже не був страх зради, а дещо більше, що після примирення почало тільки швидше й сильніше розквітати у грудях. Кожного разу, коли він був близько до Саші, відчував її дихання біля вуха, її руки на спині, випадкові торкання тріпотіння повторювалось, і ставало дедалі сильнішим. Лежати на її ліжку, слухати її голос під час гри - усе змушувало його серце ледве не вистрибувати з грудей, а обличчя червоніти. Всі його думки кружляють навколо цієї дівчини, всередині усе скручується від нетерпіння нового шкільного дня. Сварки не бентежили їх, Саша більше не підіймала голос на хлопця по дрібницях. Якщо вона зі всіма розмовляла своїм звичайним голосним тоном, то біля Ліама він одразу стишався, ніжнішав. Вона ніби знаходилася біля кришталевої вази й старалася її не пошкодити, не розбити. Її руки сильні від тренувань, але її доторки до хлопця легкі та обережні. Ліам почав іноді навідуватись на її тренування й лише його знаходження поруч – підбадьорює її кожного разу. Ні він, ні вона не могли зрозуміти, чому це відчувають. Симпатія, прив'язаність чи..? Так глибоко вони ще не задумувались, розуміння того, що їм комфортно одне з одним було достатньо, щоб ненадовго забути про відповідь на це запитання. Він більше не відчував себе "недостойним". Вона більше не боялась, що хтось скривдить її та її родину. Вони росли, росла їх довіра. Повільно, але впевнено.

****

Спортзал. Порожній, лише їхні голоси, глухе ехо й запах гуми та поту. Саша стоїть навпроти Ліама, в розслабленій стійці. Вона в шортах і спортивному топі, волосся зібране у хвіст, в очах блиск азарту. Він — в худі, трохи невпевнений, але старається тримати спину рівно. Бо перед нею.

- Добре, Ліам, уяви, що я - типу небезпека, - каже вона з хитрою посмішкою. - Що ти зробиш?

- Покличу тебе на допомогу?

- Пф, дурбецало.

І раптом — рух. Швидкий, мов спалах. Її нога зачіпає його щиколотку, він не встигає навіть кліпнути, як вже лежить на спині. Над ним — Саша. Коліна по обидва боки його талії, руки сперті на підлогу поруч з його головою. Вона ухмиляється, переможно і грайливо.

— Тепер я можу тебе вбити, — каже вона. Голос у неї — легкий, веселий. Але подих трохи збивається. Від сміху. А може, ні.

Ліам дивиться на неї. Серце в грудях б’ється так гучно, що, здається, віддає ехом від стін.

—Я знаю, — шепоче він, — Ти найнебезпечніша людина, яку я знаю… і наймиліша.

Очі Саші на мить розширюються. Вона не звикла до таких прямих ударів у серце. Це був не просто комплімент, це були слова, що торкнулися того, що вона так дбайливо захищає від усього.  Вона опускається на нього животом, ховає обличчя в його плече. Гаряче дихаючи йому в шию.

— Тупий, — бурмоче вона крізь напівсміх. — Хто таке взагалі каже…

Її вуха зрадницьки палають, як і щоки. Вона молиться, щоб Ліам не встав, і не побачив її такою. Що це взагалі таке, що за відчуття?

Його руки на мить мимоволі тягнуться до її спини… але зупиняються. Бо це ще дружба. Але вже, не просто дружба.

Годиною пізніше. Вони все ще в спортзалі. Груша підвішена, стара лампа тихо блимає. Ліам стоїть перед нею в боксерських рукавицях, які трохи на нього завеликі. Саша — позаду. Рука на його плечі, далі — легкий дотик до ліктя.

— Стоп. Стійка. Тіло трохи вперед. Ліам, ти як травичка на вітрі, — сміється вона.

— Це комплімент?

— Можеш і так думати.