Розділ 10 "Цінність"

Саша сиділа за партою, стискаючи в руках олівець так, що той аж потріскував. Вона не знала, чого очікувати від сьогоднішнього дня, але точно не була готова просто сидіти й удавати, що нічого не сталося. Вона мала поговорити з Ліамом. Інакше ця ситуація просто пожере її зсередини. Ця ніч і так видалася найгіршою за останні роки, ще одної такої вона не витримає.

Її ноги тряслися, долоні були холодні, а в животі розгулялися метелики — не ті приємні, які вона іноді відчувала, коли Ліам усміхався її жартам, а ті, які викликали моторошну тривогу. Навіть око почало сіпатися.

Він прийде. Він сяде поруч. Вони поговорять. Вони…

Скрип дверей.

Саша різко підняла голову, серце шалено закалатало в грудях. Ліам зайшов до класу, трохи зсутулившись, волосся ще більше розкуйовджене, ніж зазвичай. Його обличчя було виснаженим, а погляд… Він зустрівся з нею очима лише на мить. І цього було достатньо, щоб вона побачила страх. А потім він опустив голову, швидко пройшов повз і… сів на останню парту іншого ряду. Саша застигла.

Що? ЩО?!

Її щелепи стиснулися, руки вп’ялися в край парти. Вона навіть не могла одразу сформулювати, що саме відчуває. Злість? Обурення? Сум? Все це разом з новою силою вибухнуло всередині. Вона вже готувалася піднятися, щоб підійти й вписати йому хорошого прочухана за такий хід, але… Дзвінок.

Саша стиснула зуби. Вона була змушена повернутися до навчання, але весь урок її погляд то і діло метався до Ліама. Він її уникав. Вона це бачила. Він навіть не дивився в її бік.

Йому кінець.

Як тільки пролунав дзвінок, учні почали збирати речі, але Ліам не поспішав. Він відчував на собі її погляд. Він не бачив його напряму, але шкірою відчував кожен удар цього пекучого, важкого, гнівного погляду. Він знав, що не втече. І він мав рацію.

— Ліам.

Він напружився. Саша стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Її очі палали, а голос був таким твердим, що не залишав простору для заперечень.

— На двір. Поговоримо.

Ліам проковтнув клубок у горлі.

Йому точно кінець.

****

Співи пташок та шурхотіння листя на деревах заполоняли шкільний двір. У цю віддалену місцевість не досягав галас учнів, тиша й спокій. Похилені гілки дерев немов закривали друзів від зовнішнього світу, створюючи для них приватну бульбашку. Вони стояли навпроти один одного, занадто далеко, щоб це було нормально, занадто близько, щоб зробити вигляд, що не помічають присутності одне одного.

Саша схрестила руки на грудях і, трохи схиливши голову, мовчки дивилася на Ліама. Дівчина була рішуче налаштована розставити всі крапки над "і". Але всередині все стискалося — вона ніколи не бачила його таким… зламаним. Ліам намагався не зустрічатися з нею поглядом. Його плечі напружені, а пальці стискали низ легкого лілового светру, немов він намагався втримати себе від втечі. Нещодавні слова Ешлі проносилися в його голові, але він не міг витримати, його серце було на межі.

— Ти збираєшся хоч щось сказати? — голос Саші був рівним, але в очах палав вогонь. Вона не відривала погляду від нього.

Хлопець ковтнув клубок у горлі.

— Я… не знаю, з чого почати.  - Його плечі здригнулися. Не треба було сьогодні ігнорувати, це тільки більше її розізлило…

— Ну, наприклад, з того, що ти вчора втік, ніби тебе переслідує зграя скажених собак? Чи, може, з того, що ти ігноруєш мене зранку, ніби я прозора?

Ліам стиснув щелепу, погляд його затуманився.

— Я не хотів… — прошепотів він, але його голос зірвався.

— О, не хотів? — її голос задзвенів сарказмом. — А що ти хотів, Ліаме? Піти, як колись вона? Просто зникнути з мого життя, не даючи мені навіть шансу щось виправити?!

Він здригнувся від її слів. Його груди стисло, боляче, до запаморочення.

— Я не хотів тебе втратити, — видихнув він, нарешті піднявши на неї погляд. —Не хотів, щоб ти забралася від мене. Знайшла когось іншого, більш важливого. Я не хочу бути просто... частиною твого минулого.

—Я... ти ж знаєш, я завжди буду з тобою. Ти що, зовсім не розумієш, як це для мене важливо? - Саша здивовано розплющила очі, ніби чула ці слова вперше. Її досі дивувала ця дурна думка.

— Ти не зрозумієш, Саш, - він опустив голову ще нижче, ховаючи очі за кучерями. - Ти ж завжди будеш кращою за мене. Сильнішою, сміливішою. І я не хочу тобі заважати. Я не заслуговую на твою дружбу, на твою турботу. Краще тебе забути, ніж бути для тебе тягарем.

Саша відчула, як серце зупинилося на мить. Вона не розуміла, як це можна сказати, як це можна відчувати.

— Як ти можеш так говорити? — з її голосу вирвався гнів, і він був не тільки на адресу Ліама, а й на себе.

- Але якщо я тебе відштовхну, це буде… легше. - його слова повільно й болісно виходили з нього, перебиваючи її. Ліама стискали два абсолютно протилежні почуття, і це вбивало.

Саша різко підійшла ближче.

— Легше для кого?! Для тебе? Для мене? Та ти себе чуєш?! — вона стиснула кулаки, намагаючись тримати себе в руках. В її словах не було агресії, а була лише потреба тримати його поруч, не відпускати. І в той самий час — відчуття страху, що все може розпастися.  Ліам стояв перед нею, весь затремтівши, і навіть не зміг відповісти. Його губи тремтіли, а сльози вже знову катилися з очей. Він не знав, як бути. Він боявся, що її слова — це лише намагання заспокоїти його