Глава 13

Юля Веселка

Мамочко… Що я творила вчора ввечері?.. Куди дивилася Катя і чому мене не заховала десь далеко у куті?..

Я дивилася в фільмах, що у дівчат, які забагато вип’ють на наступний день амнезія. І де моя?!

Я запам’ятала кожен ракурс, сцену та театральну постановку…

Ось я вишу на ньому…

А це вже, хитаючись, йду кулінарити…

Далі ж… І як йому в очі дивитися? Залізла зверху, накинулася з поцілунками…

Все, не вийду з кімнати!

Добре, що неділя і можна нікуди не виходити.

Голівонька моя болить… Це вперше в житті так перепила, тепер ніде очі подіти.

Може Ігор кудись з дому вийде? Хоча він домашній, як кіт, сидів би тут безвилазно, якби не справи.

В 9:30 я все ж вирішила вилізти в розвідку, оскільки живіт скручувало від голоду.

- Привіт, Юлю, я суп приготував, - почула ззаду і різко обернулася. Від швидких рухів голова заболіла ще сильніше, аж дзвоники в вухах продзвеніли. 

Я схопилася за голову і не піднімаючи її попрямувала в сторону холодильника.

- Фрукти в шоколаді я з’їв, - задоволений собою чоловік потішався від душі.

- Я водичку візьму і піду до себе, - прошелестіла тихо, все ще не дивлячись в очі Ігорю.

- Поснідай, будь ласка, і поїхали в лікарню зі мною. Ти ж обіцяла, чи вже забула? – наші погляди зустрілися врешті решт і мені стало соромно.

Бо дійсно забула…

А мала б пам’ятати чітко, не кожного дня в мами Ігоря операція.

- Я швидко, - картаючи себе промовила.

- Не поспішай. Операція на 15:00 заплановано, тому ми встигаємо і провідати, і підготувати маму.

Голос рівний, спокійний, але я вже його добре знаю, мій чоловік дуже переживає та тримає все в собі, як звик за роки.

- Дай мені годину і поїдемо. – рішуче взяла себе в руки.

Рівно о10:30 ми вже сіли в машину.

- Юлю, дякую тобі, ти не повинна витрачати свій вихідний на мене та мою маму, - він дивний, я казала? 

А де ж я маю знаходитися в такі відповідальні та хвилюючі моменти його життя? 

Тільки поряд!

- Ігоре, все буде добре, - взяла його за руку і міцно стиснула, передаючи енергію та тепло. 

- Дуже на це сподіваюся, - він так само стиснув мою руку і не відпускав майже всю дорогу.

Оксана Сергіївна виглядала знервованою та зляканою, хоча намагалася триматися.

Така вони родина – все в собі.

- Мамо, доброго дня, - поцілувала жінку в щічку, поправила подушку, поставила квіти в воду.

- Діти, так рада вас бачити! Ви – моя підтримка та опора! Якби не ви, то змирилася б з хворобою та й по всьому.

- Ви що! Потрібно боротися і обов’язково переможете! Правда, Ігоре? – знову взяла його за руку. Яка холодна! Це, певно, від переживань.

Ми сиділи, спокійно вели бесіду на якісь несерйозні теми, не обговорюючи операцію, приємно та затишно. Хоча в повітрі витала тривога.

Я намагалася багато посміхатися, слухати та розмовляти, щоб зняти напруження та підбадьорити сина і маму. 

- Юлю, дівчинко моя, якщо зі мною щось станеться, я тебе дуже прошу – не кидай Ігоря, будьте завжди вкупці, сім’єю, в радості та в печалі, - сум та глибока материнства любов читалася в кожному слові жінки. 

- Обіцяю! – торжественно відповіла. Я обіцяю в першу чергу собі, що буду з Ігорем доти, доки він мені дозволить. 

- Мамо, ти такого не кажи. Все буде гаразд, ось побачиш. Ми з Юлею на тебе чекатимемо, - легке тремтіння, напівзакриті очі… Він зовсім не спокійний, але лише певні штрихи та акценти видають стан, зовні – повний штиль, хоча в душі – бурі.

- Ми маємо підготувати пацієнтку до операції. Побачитеся через декілька годин, - лікар посміхнувся, забираючи Оксану Сергіівну для радикального лікування.

Ми мовчали.

Я сиділа тихенько, через раз дихаючи, оскільки зловила явний флешбек з операцією мами… Там теж були непогані прогнози…

Хоч би все було добре!..

Ігор не рухався, як монумент, що втратив живість емоцій та відчуттів.

- Пішли під операційну.

Це перше, що мій чоловік промовив за пів години, задумливо споглядаючи у вікно.

На вулиці листопад… 

Холодно, сиро та темно. 

Але попри це, я любила осінь. Вона дарувала надію на новий цикл, спочатку безвихідь та темрява, далі – холод та арктичний спокій,  а потім - пробудження  природи. Така я неправильна оптимістка, шаную всі пори року, а особливо осінь.

Ми знову мовчали, сидівши в коридорі та очікуючи закінчення операції. А час тягнувся нескінченно довго.

- Юлю, скільки вже минуло? 

- Одна година. 

Знову мовчимо.