Глава 5

Юля Веселка

Ну не змогла я промовчати, коли дізналася хто мама Хамідова, одна справа, коли розмова про абстрактну людину, і зовсім інша – про конкретну, яку ти вже непогано знаєш. 

Ми з Оксаною Сергіївною за тиждень моєї роботи в лікарні познайомилися і розробили традицію – разом випивати чашку кави після вечері. 

А вона, виявляється, мама мого викладача, і я ж знаю, що дійсно переживає за сина і це надважливо для неї, вона більше за все жадає аби  поруч з Ігорем Васильочем була кохана дівчина.

А тепер як змотати вудочки?.. Я рипнулась тікати, а куди там – схопив за руку і тримає. 

Поговорити йому зі мною треба, а мені зовсім не хочеться, що робитимемо?

- Юлю, чому ти від мене тікаєш? Ти мене боїшся? – максимально дивне питання від Ігора Васильовича. Та й вся ситуація досить нестандартна, то я на емоціях його за руку схопила, обійняла, а тепер…

- Не те, щоб боюся, просто мені незручно і ніяково… Ви запропонували стати Вашою дівчиною… І Ви ж мій викладач… І взагалі… - слова не лягали в логічні речення, щось мукала, неначе дурненька, аж соромно. І так, трохи страшно… Стоїть такий красивий, що очей не відвести, ще й за руку тримає.

- Дякую за допомогу. Я тебе не змушував, ну а тепер ти зі мною зустрічаєшся. – і як це розуміти?!

- Ммм? – продовжила мукати, ніби дурнувата.

- Перед мамою пару разів доведеться прикинутися, не по-справжньому. Вона не повинна зрозуміти, що ми її обманули, адже дуже засмутиться. – очі чорнющі, як у диявола, і затягують в вир з головою… Я наче під гіпнозом не могла від погляду відірватися… 

І що ж тепер робити? Його слова логічні, і мені зовсім не хочеться розчаровувати жінку, а з іншої сторони?… 

- Я подумаю, Ігоре Васильовичу, - тихенько прошепотіла і висмикнула руку з полону його руки. Він якось цікаво на мене поглянув, ніби лише зараз усвідомив, що тримав за руку.

- Добре. Я ж не можу змусити, тільки попросити і привести низку аргументів, а ще переваг. Я можу стати твоїм дипломним керівником і буду дуже допомагати. Обіцяю, що твоя робота буде найкращою на потоці, ми зберемо статистичні дані за 10 років, побудуємо математичну модель, спрогнозуємо всі ризики, – це він мене заохочує чи відлякує? Перспективи, що намалював, наводять жаху лише в проекті, а в реалізації, так я мовчу!

Відійшла на крок від нього.

Потім ще на один.

- Я подумаю, - мукнула втретє. Натурально корова, рудої масті.

І продовжую здійснювати стратегічний відступ… Легесенько, по чуть-чуть.

- Можу ще допомагати з предметом, по 1 годині в день, навіть по 2 години зможу виділяти! Обирай будь-який предмет з економіки і будемо займатися щодня по 2 години. 

Ну все… Точно погрози пішли в хід.

- Не треба, дякую. Ігоре Васильовичу, я піду, добре? – з надією заглянула в очі викладача, а той спокійний, врівноважений та зібраний. Лише десь на дні побачила емоції переживання.

Зараз же операція? Може почекати до закінчення з ним? Або…

- Ви не зголодніли? А ходімо я Вас накормлю, все одно чекати ще мінімум півтори години, – запропонувала я, оскільки наразі це єдина річ, яку можу вигадати, щоб хоч якось підтримати людину. Все ж не кидати в тяжку хвилину, якось совість не дозволяє… І він же сам, його мама розповідала дещо про сина, тому точно знаю, що сам..

Ігор Васильович просто мовчав, певно будував схеми чи прогнози, я ж підійшла, підхопила під руку і повела в сторону ліфта.

В їдальні мої колеги вже закінчували роботу, я свою частину виконала ще раніше, тому без докорів сумління взялася за приготування млинців.

15 хвилин – і смачні, з сиром, на маслечці, налиснички, лежали на тарілці в Хамідова.

- Пробуйте, я особисто приготувала. Може ще меду? – в млинці додала капку кориці, імбиру та ваніліну, тому смак став більш насиченим, пряним та ароматним. 

- Дякую, Юлю. 

Я принесла ще чаю йому, чорного, без цукру, і пішла на кухню.

- Дівчино, це твій хлопець? – наша шеф-кухар мого викладача побачила відразу, ще б пак, такий красунчик! Будь яка жінка, що має очі, оцінить зовнішність Хамідова.

Я тільки набрала повітря в легені аби спростити гіпотезу, як слова застрягли на язиці. Це ж ми в лікарні граємо ролі, а плітки річ стихійна…

- Так, це мій хлопець, - що несу? Куди влізла? Чи воно мені потрібно?

- Нічого собі! Як в такої рудої та конопатої міг з’явитися такий Апполон? – посудомийка мене не полюбляла, сама не знаю чому, але то факт.

- Сама не розумію, що він в мені знайшов,  - посміхнулася своїм думкам. 

- То йди до нього, що тут з нами ляси точиш, он чоловік вже знудився чекати свою лисичку! – а от су-шеф мене дуже хвалить, каже, що в мене талант до кулінаріЇ! 

- Добре-добре, - посміхнулася і не маючи іншого вибору, пішла знову до викладача.

- Юлю, я ще ніколи не куштував таких смачних млинців! – вигукнув Ігор Васильович.

А погляд аж пожвавішав, став захопленим та зовсім не байдужим. Це він через млинці мої?..