Глава 30

Відчай захльостує з головою. Як так? Невже я настільки помилилася? Виходить, я зовсім не розбираюся в людях. Поглянувши на маму, відчуваю ще більшу розгубленість і страх. Що нам тепер робити?

Хоча відповідь мама дала. Вийти заміж за Костянтина, він зможе допомогти. Тобто все повертається туди, з чого й почали. Тільки тепер я розумію, що вибору в мене немає. Залишається лише сподіватися, що він справді порядний чоловік і дотримається обіцянки, що наш шлюб буде фіктивним. Я не хочу з ним… Господи, та я після такого розчарування взагалі ні з ким і нічого не хочу. Так боляче, наче хтось серце голими руками видирає з грудей.

Витерши сльози, придушивши черговий схлип, йду до дверей. Мені треба хоч трохи часу, щоб прийти до тями й зважити все. Точніше — зважитися зробити те, що мушу зробити. Якби ще розуміти, що мені робити з моєю вагітністю, з дитиною, яка, виявляється, нікому не потрібна. Так прикро стає за малюка. Ні, я нізащо й ніколи не позбудуся дитини. Тільки як все це пояснити мамі? І як потім бути з тим, що я вагітна, а чоловік про це ні сном ні духом?

Варто мені вийти за двері, як натикаюсь на Ясю. Подруга весь цей час чекала, і тепер дивиться на мене стривоженим поглядом. Чекає пояснень. Намагається зрозуміти, наскільки все погано, готова підтримати й допомогти. А потім просто згрібає мене в обіймах, зрозумівши, що я слова вимовити не можу. Кілька миттєвостей так і стоїмо, після чого я усуваюсь і тягну її до виходу. Нам треба поговорити. Мені потрібна поради, а звернутися мені більше немає до кого.

Йдемо коридорами лікарні, я збираюся з думками, Яся обіймає мене за плечі, надаючи мовчазну підтримку. Коли опиняємося на вулиці й прямуємо від входу в пошуках місця, де нас ніхто не чутиме, я озираюся й здивовано витріщаюсь на двох чоловіків, з якими ми їхали. А зараз вони стоять буквально за два метри від нас. Насупившись, тягну Ясю далі. Але ці двоє ні на крок не відстають.

— Ви можете нас не переслідувати? — шиплю роздратовано їм. Але реакції жодної. Вони відходити не збираються. І нам відійти не дають, переслідуючи по п’ятах. — Слухайте, — роблю другу спробу, — не знаю, що вам наказав Костянтин, але я маю право на особистий простір. Ми на виду, тут зі мною нічого не станеться. Ви можете спостерігати й на відстані кількох десятків метрів, а не дихаючи мені в потилицю.

Відповіді я, звісно ж, не отримую. Проте відстань збільшити вони дають, а мені саме це й було потрібно. Відійшовши трохи від них, сідаємо на лавку, де Яся знову мене обіймає. Кілька хвилин її обіймів, і я починаю говорити. Потроху, збираючи докупи думки, коротко переповідаю їй події цього дня, як Свят сказав різко, що не приїде, як дорогою в універ мені перегородила шлях незрозуміла машина, і що мама щойно сказала — теж розповідаю подрузі. Коли доходжу в своїй розповіді до моменту останньої розмови зі Святом, насилу стримую судомні схлипи. 

Кілька хвилин мовчимо, про вагітність я не впевнена, що варто говорити. Мабуть, все ж не варто. Щось всередині ніби заважає, зупиняє. Хай це буде лише моя таємниця поки що. 

— Виродок він, — видихає зі злістю Яся. — А здавався таким хорошим. Але знаєш, є такі люди, які настільки майстерно прикидаються, що до останнього не здогадаєшся, яка гниль ховається за привабливою обгорткою й гарною подачею. Погоджуйся. Навіть не сумнівайся, Злато. Це не жарти, якщо вже життю погрожувати починають. Тим паче ви ж не назавжди. Ти казала, що це тимчасово? — зазирає мені в очі, я киваю. — А там хто його знає, — хмикає подруга. — Може, ще й сподобається, звикнеш до нього. Він мужик хоч і лячний, але красень.

Розумію, що подруга намагається розвеселити мене, бо варіант справді стати з Костею сім’єю я зовсім не розглядаю. Він і справді лячний. І не приваблює мене як чоловік. Точніше лякає до чортиків, як і ці його шафи, які пильнують мене. А страх і симпатія — явища несумісні. Хоча, як виявляється, симпатія і непереборне тяжіння мене ні до чого хорошого не привели. Певне, кохання й справді засліплює, якщо я не змогла розгледіти ту гниль. Не зрозуміла, що він просто грається…

Трохи поміркувавши, зважившись, вирішую, що треба розповісти Ясі й про вагітність. Не можу тримати це в собі, а хто, як не вона, поспівчуває й підтримає? Зараз тільки подруга й допомагає триматися й не впасти в істерику. Істерика буде, не сумніваюся, але потім. Коли я залишуся сама й зможу випустити біль на волю, виплеснути його хоч якось.

— Святослав дечого не знає. Але тепер і не дізнається, — кажу тихо, дивлячись на будівлю лікарні. Перш ніж продовжити й сказати про вагітність, кілька разів глибоко вдихаю й видихаю. Відчуваю погляд подруги на собі, але сама на неї поглянути сил не маю. А потім вона різко озирається назад.

— Злато, — від знайомого тембру, який мов лезом по нервах проходиться, здригаюсь і озираюся злякано. До нас підходить Костянтин, зупиняється переді мною. Мазнувши по мені непроникним поглядом, перемикає увагу на своїх людей, подає їм якийсь знак, після чого один відходить, інший же залишається пильнувати. А потім помічаю ще двох трохи далі. Капець які вони стрьомні. — Ти прийняла рішення? — запитує байдужим тоном, знову скануючи мене поглядом.

— Ем… я… — затинаюся, а наступної ж миті мене непомітно штовхає в бік Яся. — Прийняла. Майже, — відповідаю ледве чутно й опускаю очі. Його погляд, яким чоловік наче душу вивертає й розглядає її під мікроскопом, витримати неможливо. — Тільки в мене є кілька питань, — несміливо додаю, на що чую дивний хмик.

Яся, зрозумівши мене без слів, або теж не витримуючи гнітючої аури чоловіка, підводиться і йде в бік лікарні. Відходить на достатню відстань, але не йде зовсім, дивиться в мій бік, виказуючи підтримку. Знаю, що не піде, поки не переконається, що все гаразд.

— І які ж питання? — запитує він, так і продовжуючи нависати наді мною. Я сподівалася, що Костянтин сяде поруч, але він і не збирається. Стоїть, схрестивши руки на грудях, тисне, давить, пригнічує.