Глава 28

Розумію, що вдома сидіти просто не зможу. Єдине, на що мене вистачило, це сказати мамі, що Свят дуже шкодує, але він не встигне, бо затримали рейс. Якби хто знав, як складно мені було це говорити, дивлячись в очі матері й усміхаючись, в той час як на душі ніби хтось велетенськими пазурами шкребе.

Я нічого не розумію…

Чому він так? Що сталося? Свят ніколи не був зі мною таким грубим. Завжди ніжний, турботливий. А це наче ляпаса отримала.

Мама, явно роздратована, що дарма чекала, викликає таксі і їде. Я теж збираюся в універ, бо сидіти самій вдома несила. Краще вже в компанії й зосередившись на навчанні, менше буде можливостей мучити себе роздумами.

Але як не мучити, якщо я на додачу вагітна? Що тепер з усім цим робити? Я маю його побачити й поговорити віч-на-віч. Ні, я точно неправильно все зрозуміла. Можливо, у Свята якісь проблеми, от він і мимоволі виплеснув на мене лють. Він така ж людина, а людині властиво іноді робити дурниці й не стримувати емоції, зриваючись на тих, хто потрапив під гарячу руку.

Теж викликаю таксі, бо інакше ще одну пару пропущу. Загалом я намагаюся економити, тим паче картку я повернула Святу, хоч він і наполягав, щоб залишила собі. Не можу я так. Не хочу почуватися утриманкою. Ми ж навіть не живемо разом. А тепер взагалі не зрозуміти що відбувається. 

Дорогою кручу в руках телефон. Раз у раз знімаю з блокування й пориваюся написати, але щоразу зупиняю себе. Зайнятий… Що б не сталося, нав’язуючись і набридаючи, я лише погіршу ситуацію. Настільки поринаю в думки, що не помічаю нічого навколо. Аж поки автомобіль різко не гальмує, а за тим звучить добірна лайка з губ таксиста. Добре, що я сіла позаду, тому лише злегка стукнулася об м’яке сидіння. А тепер намагаюся зрозуміти, що сталося. Прямо перед нами на перехресті стоїть тонована непримітна машина, перегородивши шлях. Таксист замовкає й напружується, на мене в дзеркало заднього виду кидає погляд. Я б охоче допомогла, але не бачила, що сталося, та й у правилах дорожнього руху не дуже тямлю.

— Неадеквати якісь, — бурчить таксист і блокує двері, після чого здає назад. 

Та варто йому від’їхати на кілька метрів, як машина, що стояла посеред вузької вулиці, зі скрипом зривається з місця й зникає з поля зору. Точно неадеквати.

Приїхавши в універ, розумію, що це теж була не найкраща ідея. Яся дивиться на мене здивовано, але нічого не запитує, відкладаючи розмову на потім, коли ми будемо самі. На жаль, легше не стає, думки все одно повертаються до проблем. Ще й накручую себе з кожною хвилиною дедалі більше. І справді треба після занять прогулятися з Ясею, поговорити, можливо, вона щось порадить або розвіє мої сумніви.

Коли пари нарешті закінчуються, з полегшенням видихаю. Тримати байдужу маску, коли все всередині вирує на межі відчаю, занадто складно. Я так не вмію. Прихопивши подругу під руку, прямую до виходу. Вона чекає, все розуміє, нічого не питає, тільки поглядає на мене. В той час як я дивлюся виключно перед собою. Відчуваю, що розгубленість і страх тільки наростають. Так хочеться відчути ласкаві, заспокійливі обійми, почути, що все буде добре, що я дурненька й дарма себе накрутила…

— Прогуляємось? — пропоную.

— Звісно.

Виходимо за територію. Озираюся назад, чи нікого немає поруч, щоб почати розмову. І мало не шпортаюсь, бо Яся, за чий лікоть я досі тримаюся, раптово гальмує. Поруч з нами зупинився автомобіль, злегка перегородивши шлях. Я відразу згадую пригоду в таксі, але це інша машина. Втім, спокійніше від того не стає. Відчиняються передні пасажирські двері, звідти висовується незнайомий чоловік лячної зовнішності й дивиться просто на мене. Цієї миті Яся приходить до тями й відсахується, відтягуючи заразом і мене.

— Сідай у машину, — звучить грубим басом.

— Ви хто такі? В мене тато в поліції працює! — вигукує Яся, не розгубившись. І відразу тягне мене в інший бік. В мене ж від страху ноги тремтять.

А коли в спину долітає наступна фраза, вони підкошуються й відмовляються слухатися.

— Твоя мати в лікарні. Ми від Костянтина Васильовича. Сідай.

Ми з Ясею обмінюємося поглядами. В моєму, впевнена, шок. У її — сумніви.

— В якій лікарні? Ми самі доїдемо, — рішуче відрізає Яся.

— Сідай, — гарчить крізь зуби цей мурмило, не звертаючи уваги на мою подругу. — У нас наказ доставити тебе до лікарні. Як — ніхто не уточнював, можемо й у багажник завантажити, — хмикає з кривою посмішкою.

В мене мороз шкірою від його тону й ситуації загалом. Що за люди працюють на Костянтина? Якщо це взагалі його люди. А в мене, як на зло, навіть його номера немає.

Поки я вагаюся, розгублено бігаючи поглядом у пошуках підтримки, якої я тут точно не знайду, дзвенить мій телефон. Яся поруч завмерла, теж, вочевидь, не знаючи, що робити. Втім, її ніхто не чіпає, ніхто не погрожує, тому відпускаю її руку й злегка підштовхую, даючи зрозуміти, щоб ішла. Принаймні буде свідок, якщо зі мною щось станеться.

Побачивши незнайомий номер, беру слухавку, взагалі без жодної думки в голові.

— Злато, за тобою приїхала машина, — впізнаю сталевий крижаний голос.  — Сідай, не бійся. Ці хлопці не вміють розмовляти м’яко, але в них інші завдання. Твоя мати в лікарні, я теж скоро буду. Хтось намагався підлаштувати нещасний випадок, тому мої люди тебе відвезуть і подбають, щоб з тобою нічого не сталося. Все чула? — запитує, бо я навіть дихати перестала.

— Так, — з шумом випускаю повітря з легень.

Дзвінок переривається, я дивлюся на Ясю. Вона так і стоїть поруч, тому майже все чула.

— Я з тобою поїду, — рішуче видає й підштовхує мене в бік автомобіля.

Ніхто не заперечує, тож сідаємо на задні сидіння разом. Попереду сидить водій і той чоловік, який “люб’язно” запросив мене всередину. Позаду, на щастя, ми з подругою вдвох. Незатишно мені поруч із такими людьми, від яких невідомо чого чекати.

— Пристебніться, — звучить наказ, щойно рушаємо з місця.