Глава 26

Перевестися я зможу, але вже з наступного року. Та й загалом нічого страшного, вже майже канікули почалися, а до кінця року навчання оплачене. А оскільки в мене попереду пара вільних місяців — саме час шукати роботу. Якраз за літо встигну звикнути, освоїтися, і цілком можливо, що згодом буде легше поєднувати навчання й роботу, щоб допомагати мамі.

Мама більше не говорить, що відбувається. З крайнощів у крайнощі чи що. Тепер переконує мене, що мені не варто хвилюватися про “дорослі” проблеми й краще зосередитися на навчанні. І говорить це без підтексту, справді тепер намагається відгородити мене від проблем. Схоже, вона кардинально переосмислила своє ставлення до мене, лише зрозумівши, що може мене втратити. І, з її слів, зрозуміла, що те, що вона вважає кращим для мене, не обов’язково є таким. Я інша людина зі своїми пріоритетами, і моє розуміння кращого має повне право відрізнятися від її.

Абсолютно згодна, але тепер я рішуче налаштована допомагати мамі, чим можу, щоб не втратити ту нитку розуміння, що між нами винилка. Не лише з готуванням їжі й прибиранням. Один із варіантів, який я спершу не хотіла розглядати, а тепер думаю, чому б ні — попросити допомоги у Свята. Звісно, я не збираюся перекладати на нього наші проблеми, але, можливо, він хоча б допоможе мені з роботою. Спершу, коли ми познайомилися, моєї рішучості було значно більше, саме на це я й розраховувала: що Свят допоможе мені уникнути шлюбу, можливо, допоможе з бізнесом. А тепер розумію, що я не маю права в нього таке просити. Зі шлюбом на мене вже ніхто не тисне, Костянтина я після останньої нашої розмови не бачила.

Втім, він казав, що в мене є час подумати до того, як ми з мамою отримаємо право розпоряджатися спадком. Ті останні два місяці вже майже минули. Завтра минає пів року, як тата немає. Але, звісно, жодного весілля не буде, думаю, мама Костянтину про це повідомила. Іноді мене гризе сумління, адже шлюб із ним владнав би наші проблеми, але я старанно жену цю думку. Я не повинна жертвувати своїм життям заради статку, хай навіть і шлюб буде справді фіктивним. Дочекаюся, коли Свят повернеться з відрядження, і поговорю з ним.

Замріявшись, забуваю, навіщо увімкнула ноут. Ми вже понад два місяці разом, а таке відчуття, ніби цілу вічність. Раптом виникає непереборне бажання зробити Святу подарунок, але відразу доводиться пригальмувати себе. Якусь марну дешеву дрібничку дарувати не хочеться, це ніби знецінити своє ставлення до нього. А на щось справді гідне уваги грошей у мене немає. Ось зароблю, і, можливо, зможу виділити кошти на гарний подарунок.

Варто згадати про Свята, як мій телефон спалахує вхідним дзінком. З усмішкою до вух приймаю виклик.

— Привіт, золотце, скучила? — запитує ласкавим тоном. Коли він так говорить зі мною, мурашки шкірою від його хрипкого тембру.

— Дуж-же, — тягну. — Не можу дочекатися, коли ти повернешся.

— Можеш, — впевнено відповідає. — Я завтра буду. Зранку заїду за тобою.

Від несподіванки не відразу знаходжуся, що відповісти.

— Але в мене пари… — вимовляю розгублено, і відразу швидко додаю: — Але там нічого важливого, прогуляю!

Він сміється, а в мене знову мурашки шкірою, які осідають внизу живота солодким передчуттям.

— От і чудово. Чекай на мене вдома. З літака одразу до тебе. А мама твоя?.. — запитує, але не закінчує фразу, бо я його перебиваю.

— Вона на роботі. Можемо затриматися в мене, якщо хочеш, — червоніючи, прозоро натякаю, що нам ніхто не заважатиме.

І знову хрипкий сміх, після якого Свят дивує мене своїми словами:

— Якраз навпаки, я сподівався, що вона буде вдома, хотів познайомитися.

Оу… Оу! Серйозно?

— Я запитаю в неї! — охоче пропоную. — Вона зазвичай дуже рано йде. Коли повернеться з офісу, я в неї запитаю, чи може завтра залишитися вдома або хоча б затриматися. Ти о котрій приблизно будеш?

— Якщо без форс-мажорів, годині о десятій, думаю, буду у вас. Спробуй вмовити маму дочекатися мене.

— Добре, я тобі ввечері подзвоню, скажу. 

— Краще напиши. Я, можливо, буду поза зоною.

Закінчивши розмову зі Святославом, ладна розцілувати телефон від щастя. Він хоче познайомитися з моєю мамою! Нарешті! І завтра вже буде тут! Одразу до мене приїде. Я така щаслива, що мені терміново потрібно цим із кимось поділитися. Звісно, я набираю свою найкращу подругу Ясю. Вона вже точно порадіє зі мною.

— Привіт! Зайнята? — вигукую в слухавку, не в змозі тримати емоції в собі.

— Ти що, вже скучила? — жартує вона. — Сьогодні ж на парах бачилися. 

— Скучила. 

— Пропонуєш зустрітися?

— Ні! Боже, я не дотерплю, Ясю! Я маю просто зараз поділитися з тобою новинами! Завтра повертається Святослав і він хоче познайомитися з моєю мамою! Уявляєш?

— Ого, — лунає вражене за мить. — Нічого собі. Мужик дозрів? То це ж чудово! 

Ми синхронно пищимо від емоцій. Яся щиро радіє за мене.

— Мені аж не віриться! Я вже боялася, що для нього все несерйозно.

— Та ні, Злато, у таких просто якщо серйозно, то потрібно все зважити, перш ніж робити необдумані вчинки. Цінуй, золотце. А я тобі казала, що ти класного мужика відхопила? Він коли кілька разів заїжджав за тобою, дівки мало слиною не давилися, — торохтить вона без угаву. — Слухай, то життя налагоджується! З матір’ю ви поладнали, з мужиком усе йде своєю чергою. Залишилося весілля зіграти й спадкоємця забацати. Чи ви, може, вже? — змовницьким тоном тягне подруга.

— Та ні! Ти що. Які діт… ти, — і затинаюся на півслові.

— Що таке?

— Нічого. Вибач. Здається, хтось прийшов. Пізніше передзвоню, або вже завтра. О, до речі, мене завтра на парах не буде. Все, бувай, до зв’язку, — швидко торохчу й вимикаю дзвінок.

Осідаю на ліжко в повній розгубленості. До мене тільки зараз дійшло, що в мене затримка. В мене часом бувають збої, але до цього я не спала з чоловіком, тож і хвилюватися не було причин. А тепер… Що як я справді вагітна?