Глава 25

— Може, заїдеш до нас у гості? — запитую телефоном у Свята, закусивши губу від хвилювання й схрестивши пальці на удачу.

Ми знову кілька днів не бачилися, і я дуже сумую. Розмови телефоном щовечора трохи допомагають, але ж це зовсім інше. Тільки в мене навчання, у Свята — робота. Повертається пізно, знаю, він втомлений, тому й доводиться щоразу брати паузу до вихідних. Вихідні я проводжу у Свята і чекаю їх із гарячковим нетерпінням. Мама не те щоб рада тому, що я ночую у чоловіка, але й не забороняє. Як і обіцяла, не тисне на мене. Але, ясна річ, хоче з ним познайомитися й побачити, що він за людина.

Тільки за ці кілька тижнів після того, як я повернулася додому, постійно обставини складаються так, що мені не вдається їх познайомити.

— Вибач, золотце, сьогодні не вийде, — втомленим голосом відповідає він. — Але я обов’язково познайомлюся з твоєю мамою, коли настане час.

Насторожуюсь від цих слів. Намагаюся зрозуміти, але в голові жодної логічної думки, що він мав на увазі.

— А чому зараз не час? — запитую обережно.

Він хрипко сміється, а в мене мурашки шкірою. Уявляю, як він зараз, можливо, на дивані сидить або вже лежить у ліжку й розмовляє зі мною, і страшенно хочу опинитися поруч, доторкнутися, вдихнути його запах, відчути обійми, поцілувати…

— Бо вже пізно для візитів, Злато. Я ж не поїду знайомитися з твоєю мамою в домашньому одязі, неголений і без подарунка? Останні кілька тижнів видалися важкими, маленька, а я намагаюся докласти максимум зусиль, щоб на вихідних мене ніхто не смикав і ми могли спокійно провести час разом.

Зітхнувши, намагаюся взяти свої бажання під контроль. Він дорослий чоловік, у нього обов’язки, бізнес. І йому потрібен відпочинок. Адже на вихідних Свят і справді рідко відволікається на телефонні розмови або залишає мене саму. Старається, тому і я повинна проявити більше терпіння.

— Не зітхай так, маленька. Просто трохи зачекай, — знову говорить загадками. Але я вже не лізу з розпитуваннями. Знаю, він не любить давати порожні обіцянки, а якщо щось обіцяє — робить, вже встигла в цьому переконатися.

— Добре. Я просто вже не можу дочекатися вихідних.

— Я теж, — багатообіцяльним голосом вимовляє. — Планувалося, що я тебе спокушу, а вийшло навпаки, — знову сміється. — Постійно про тебе думаю й чекаю з нетерпінням зустрічі, наче вперше закоханий підліток.

Він говорить це з легкістю, ніби жартома, а в мене серце робить кульбіт. Це не те зізнання, яке хочеться почути, але майже. І він би не говорив такі слова просто так. Натяк, від якого хочеться пищати від щастя. Натомість несміливо кажу теж натяками:

— А я сумую за тим періодом, коли в тебе жила. 

Настає тиша, яка мене чомусь лякає. Йому не сподобалося? Я дуже старалася не бути йому тягарем, не поводитися як примхливе розбалуване батьками дівчисько. Невже мені лише здавалося, що в мене чудово виходить?

— Я теж, — звучить тихо за кілька секунд. — Добраніч, Злато. Вибач, в мене ще є важлива робота.

Оу, а я думала, він уже відпочиває. Виявляється, працює, ось чому в деякі миті здавалося, наче Свят не зі мною. Але я почуваюся розгубленою після цієї розмови. Спати о десятій я точно не збираюся, але й дзвонити йому сьогодні більше не буду. Не знаю, що й думати. Ми вже жили разом. Хай недовго, але жили. І наче все було нормально. Я б навіть сказала — чудово. А тепер складається враження, що він не хоче. Проте з іншого боку, ми продовжуємо зустрічатися, не розірвав же стосунки. Майже щовечора телефонує, коли ми разом, дивиться на мене так, що коліна тремтять, торкається, обіймає, ніби йому все мало.

Чому не жити разом?

Або він вважає мене ще занадто незрілою для цього, або ж Свят сам не готовий до настільки серйозних стосунків. Потрібно просто змиритися й не тиснути на нього. Певне, є причини, чому він не поспішає переводити наші стосунки на інший рівень. Можливо, він думає, що я ще не готова? Раптом жахаюся усвідомленню, що я вже будую плани на майбутнє, хочу жити разом зі Святом і вийти за нього заміж. Але з чого я взяла, що він цього прагне?

Насваривши себе подумки за такий поспіх, виходжу з кімнати, маючи намір зробити чаю й посидіти в альтанці, насолодитися погожим вечором.

На свіжому повітрі, в приємній прохолоді весняного вечора думається легше. Та і взагалі настрій одразу покращується. Причин, чому Свят не поспішає запрошувати мене до себе жити, може бути безліч. Але не обов’язково шукати тут якийсь підступ. Взагалі його шукати не треба! У нас усе добре, я щаслива, відчуваю, що він цінує, дбає й оберігає мене. Зосереджуюся на словах Свята: коли настане час. Повторюю, як мантру. Всьому свій час, головне, що все налагоджується. Навіть Міха не дістає мене! Так, лише зиркає в мій бік, але дивитися — не протизаконно. Не чіпає, та й добре. Щоправда, бачити його на моєму байку, м’яко кажучи, неприємно. За те, щоб повернути його, татусик Міхи зажадав повернути весь борг з відсотками, а у нас такої суми немає, тому я сказала мамі, що не ображаюся, адже бачила, що вона шкодує.

Коли-небудь я обов’язково поверну свій байк…

Повертаюся на звук відчиненої хвіртки. Я сиджу в темряві, тому мама мене не бачить. Заходить і прямує в бік дому. Пішки. Нічого не розумію. А коли чую судомне зітхання, відчуваю, як серце падає в п’яти від дурного передчуття.

— Мамо?

Мама повільно повертається в мій бік. Чудово бачу її почервоніле від сліз обличчя в світлі ліхтаря на ґанку, опущені плечі, розгублений погляд…

— Злато? Я думала, ти вже спиш, — вона вимучено усміхається, киває якимось своїм думкам. — Все гаразд?

— Так, — поспішаю запевнити.

— Добре, піду відпочивати, — сказавши це втомленим голосом, вона повертається в бік будинку. 

— Мам! — гукаю. Мама зупиняється, але не озирається, напружена вся, наче чекає від мене удару в спину. — А де твоя машина?

— Продала.

Кинувши це беземоційним тоном, мама зникає в будинку, а я сиджу розгублена, кусаючи нігті. Все справді дуже погано. Я намагалася про це не думати, сховалася у своїх дріб’язкових клопотах, у ваганнях і хвилюваннях щодо стосунків зі Святом. Але проблеми нікуди не поділися. І мамі важко. Вона мене підтримала, пішла назустріч. Я повинна зробити те ж саме.