Глава 24

— Спробуй порозумітися з матір’ю, — наполегливо радить Свят. — У разі чого, повернешся до мене. Зателефонуєш — і я тебе заберу. 

Я все ж сподівалася, що він підтримає мене й скаже, щоб залишалася в нього. Я не хочу повертатися, не хочу з нею розмовляти й шукати спільну мову. Не я її виставила за двері, не я її до чогось примушувала й завдавала болю. Чому я маю йти на поступки? Можливо, якби Свят знав, що вона мене заміж проти волі видати хоче, то не наполягав би так. Зрозумів би, що вона за людина. За цей час, що ми не бачилися, я переконалася в одному — їй байдуже до мене. Обмірковувала її поведінку і так, і сяк. Звісно, їй не зовсім начхати на мене, я сподіваюся, але й тієї любові та підтримки, яка мені була потрібна після смерті тата, я не отримала. Лише тиск, спроби переконати мене, що вона знає, як для мене краще, а насправді це лише прагнення зробити так, як зручніше їй.

Навіть не хочу знову про це думати й слухати її докори. Не хочу знову поринати у весь той негатив. Це ніби з казки в пекло повернутися. Звісно, я б воліла залишити все, як є. Проте в цьому питанні Свят мене не підтримує, а нав’язуватися я не збираюся. Відчуваю легку образу, але намагаюся її відігнати. Певне, в нього з батьками були зовсім інші стосунки, тому він і не може мене зрозуміти.

Не сперечаючись, залишивши всі речі в нього й сподіваючись на швидке повернення, в неділю ввечері я їду додому. Та чи маю я підстави й досі називати цей будинок своїм домом? Більше такого відчуття немає. 

Свят відвозить мене, обіцяє дочекатися, поки я зателефоную йому й скажу, чи все гаразд. Заходжу, вдихнувши, ніби перед стрибком у воду. Морально налаштовуюсь, заспокоюю себе тим, що якщо щось буде не так, я просто розвернуся й піду геть. Тепер мені є куди йти, тиснути на мене вже не вийде. З похмурим виглядом відчиняю двері, вмикаю світло. Проходжу будинком у пошуках матері, знаходжу її на кухні. З подивом витріщаюсь на склянку на столі, в якій, впевнена, не лимонад. Потім переводжу погляд на матір, дивуючись ще більше. Під очима кола, на голові казна-що, одягнена вона в банний халат, ніби щойно з ліжка встала, при тому що мама навіть вдома завжди має ідеальний вигляд. Звісно, не так, як в офіс, але все одно: легкий макіяж, охайно укладене волосся, вільного стилю, але одяг, який їй ідеально пасує й підкреслює фігуру.

— Що сталося? — питаю розгублено.

— А? — вона дивиться на мене розфокусованим поглядом, і тепер я зайважую ще й почервонілі очі.

— Твій вигляд, ти… — кажу, не знаючи, як правильно сформулювати думку, щоб не образити маму. Чомусь шкода її стає, а ще з глибин шкребеться сумління.

— А, — відмахується вона, — я сьогодні все одно вдома, ніхто не бачить, яка різниця?

Як не дивно, мати говорить нормально, не п’яна, як мені спершу подумалося. Проте на себе не схожа. Та і взагалі, я чекала докорів щонайменше у погляді, навіть якщо вона буцімто погодилася не тиснути на мене. Але нічого цього немає. Швидше розгубленість і… туга. 

— А ти… — вона замовкає, не договоривши. Відпиває ковток свого напою. Я так і стою на порозі, чекаючи, що вона хоче сказати. Хоча вже й так починаю здогадуватися. Зітхнувши, ніби набираючись сміливості, мама відставляє келих. Здіймає на мене погляд, емоції в якому я зчитати не можу, аж поки вона не запитує: — Ти залишишся?

Її голос, у якому чується мало не благання, а ще погляд, сповнений несміливої надії, змушують все перевернутися всередині. Невже це через те, що я пішла? Невже вона справді шкодувала? Чи це така хитрість?

— Даси мені шанс? — додає і справді вже з благанням, в очах застигає волога. 

Я теж відчуваю, як підступають сльози. Киваю уповільнено, а коли наступної миті мама з гучним схлипом підводиться й рішуче підходить до мене, згрібає мене розгублену в обіймах, сльози зриваються пекучим потоком, чи то від полегшення, чи то від болю, який тримала в собі, думаючи, що матері на мене начхати.

— Пробач мені, доню, — судомно зітхаючи, намагаючись вгамувати плач, говорить вона, так і продовжуючи мене міцно притискати до себе. — Пробач, я просто розгубилася, не знала, що робити. Хотіла, як краще. Звикла покладатися на чоловіка, тому й хотіла віддати тебе тому, хто зможе про тебе подбати, допомогти нам. Пробач. Біс із ним, із тим бізнесом. Нехай забирають до дідька, — цідить зі злістю. — Нехай усе забирають. Будинок, майно… Воно не варте того, щоб втратити єдину доньку. Знайду роботу, якось та проживемо. Але не впевнена, що я потягну твоє навчання, — додає з каяттям у голосі й, усунувшись, зазирає в моє обличчя. — Проте ти в мене дівчинка розумна, будемо намагатися перевестися на бюджет.

Я лише киваю бовванчиком. Якщо доведеться, то теж піду на роботу. Головне, що моя мама мене зрозуміла й помилку свою зрозуміла. Головне, що ми стоїмо, обійнявшись, і плачемо разом, тільки вже від полегшення, а не від болю чи злості. Тепер усе буде добре, я впевнена.

Трохи заспокоївшись, сідаємо за стіл. Нам стільки всього треба обговорити, але почати жодна з нас не наважується, аж поки мама не тягнеться до склянки. Перехопивши її долоню, зупиняю, на що отримую здивований погляд.

— Не треба, — прошу.

Мама кілька секунд дивиться на мене невтямки, після чого починає нервово сміятися.

— Це заспокійливе, доню. Ось, понюхай, — простягає мені склянку. Принюхавшись, розумію, що й справді пахне якимись ліками. — А ти що подумала?

Усміхаючись, вона хитає головою. А я вже злякалася… Теж усміхаюся, радіючи, що хай і безглуздо, але помилилася. Краще вже так, ніж щоб виявилося, що моя мама приклалася до чарки. 

І тут згадую, що там же Свят чекає, поки я йому зателефоную! Проте в мене є краща ідея.

— Мамо, а я з… чоловіком познайомилася, — вивалюю на неї інформацію, вирішивши, що якщо ми вже порозумілися, немає сенсу ходити околясами й щось приховувати. — Я з ним трохи раніше познайомилася, — уточнюю, побачивши її ошелешений погляд, — ну і я… Я закохалася, мам. І я цей час у нього жила. Він… він хороший дуже. Ось побачиш. Я тебе з ним познайомлю. Ходімо, — підводжусь і, схопивши її за руку, тягну до виходу.