Глава 23

— Нікому не відчиняй, крім кур’єра. Я замовлю тобі телефон і щось з ресторану, щойно буде вільна хвилина. Коли отримаєш телефон, одразу напишеш мені. І замов собі одяг. Ну і все, що тобі потрібно, — дає настанови Свят, збираючись на роботу. На жаль, ми пізно прокинулися, тож йому довелося збиратися поспіхом, без сніданку, буквально на ходу тільки кави випивши. Накинувши піджак, він повертається до мене, поки я сиджу на ліжку, жадібним поглядом стежачи за чоловіком, і додає з усмішкою: — Якраз буде чим зайнятися, — після чого кладе банківську картку на стіл. 

Мені трохи ніяково, але я не відмовляюся, бо вибору в мене, взагалі-то, немає. Виникає неприємна думка, що я як одна з тих утриманок, які за певні послуги отримують гроші на свої забаганки, але я відразу її відкидаю. Між нами усе не так, він мій хлопець і дбає про мене. Проте, певна річ, захоплюватися я не збираюся й замовлю лише те, без чого й справді обійтися не зможу.

Свят прямує до виходу, я поспішаю слідом. Спостерігаю, як він взувається, потім поправляє комір сорочки й піджака. Ловлю себе на думці, що мені все в ньому подобається. Занадто сильно, щоб не розчинятися в почуттях, які ширяться всередині з нестримністю снігової лавини.  

— І щоб із квартири ні ногою, — додає сталевим тоном, змусивши мене стрепенутися, згадати, що він дорослий чоловік, який явно звик командувати. 

Але, як не дивно, його “накази” не спричиняють внутрішнього опору, на відміну від наказів матері. І я навіть розумію, чому. Бо Свят справді хвилюється за мене.

— Добре. Я й не збиралася, — кажу, але зустрівшись із примруженим поглядом карих очей, квапливо додаю: — Я все зрозуміла. З дому не виходити, впустити тільки кур’єра, одразу тобі написати.

— Молодчинка. Щоб я не хвилювався, — змінює тон на м’який. 

Так приємно стає від його слів, що я мимоволі розпливаюсь у широкій усмішці. Знання, що чоловік, який до нестями подобається, хвилюється за тебе — окриляє.

Обійнявши мене, Свят залишає короткий, палкий поцілунок на моїх губах. А відірвавшись, окидає мене дивним поглядом і хмикає власним думкам. І теж усміхається, але, залишивши свої думки при собі, виходить із квартири, зоставляє мене нудьгувати в очікуванні.

Втім, нудьгувати мені доводиться недовго. Зовсім скоро і справді приходить кур’єр із новим гаджетом, після чого я роблю все, як сказав Свят. Пишу йому, що вже на зв’язку, гортаю сайти магазинів, відкладаю в кошик те, без чого я ніяк не зможу обійтися. Відриваюсь на кур’єра, який доставив їжу. А ще вирішую щось приготувати, шукаю рецепти, ризикую замовити ще й продукти, яких не вистачає.

І пишу повідомлення Ясі, номер якої, на щастя, знаю на пам’ять. Це ще одна людина, яка справді за мене хвилюється, тому вважаю за необхідне повідомити їй, що зі мною все гаразд.

— Боже, де ти пропала?! — телефонує вона мені буквально за кілька хвилин після повідомлення, вочевидь, вийшовши з аудиторії. — На твій номер ніхто не відповідає, матері твоїй я не ризикнула дзвонити. Що сталося?

— Вона мене вигнала, — ошелешую подругу новиною, після чого коротко переповідаю про свої “пригоди” й про те, що утнула матір.

— Круто, звісно, що у тебе є Свят, — зітхає вона. — Навіть не уявляю, що б я робила на твоєму місці. До речі, цього придурка й справді бачила на байку, але не звернула увагу на номери. Виходить, твоя мати й справді віддала йому твій мотик. Я ще не зрозуміла, чому він свердлить мене очима, а тепер ясно. Тебе видивлявся. До речі, ти завтра будеш?

— Ні. Всі речі вдома, а я туди найближчим часом точно не піду. Перекажеш старості, що я захворіла, і якщо не складно, скидай мені завдання, щоб не відставати.

Поговоривши ще трохи з подругою, повертаюся до своїх занять. Час минає доволі швидко, тож я не помічаю, як настає вечір і повертається Свят.

***

Так минають кілька днів. Вдень Свят на роботі, я займаюся навчанням, готую їсти, хоча Свят не наполягає, навпаки, каже, щоб замовляла. Але мені приємно потішити його чимось смачненьким, тим паче йому, здається, справді подобається, як я готую. Ще стежу за чистотою у квартирі. Взагалі мене ні краплі не напружує тимчасова роль домогосподарки. Ніколи не думала, що мені це може сподобатися. Але, мабуть, це ще й пов’язано з тим, що просто чекати й нічого не робити — нудно. З квартири я не виходжу, не хочу, з Ясею спілкуємось телефоном. Тому, щоб час минав швидше, шукаю чим себе зайняти. Ну і мені дуже хочеться хоч чимось віддячити Святу за його допомогу і ставлення до мене. 

А вечори — це моя улюблена пора, бо вони минають у компанії чоловіка, в якого я, здається, до нестями закохуюсь, а потім переростають у близькість, від якої я почуваюся коханою, найвродливішою й найбажанішою. Те, як Свят дивиться на мене, як торкається, як дбає, щоб мені було комфортно, не викликає сумнівів, що якщо й не кохає, то я йому дуже подобаюсь. І щовечора він повертається з квітами, кажучи, що якщо вже наші побачення минають у нього вдома, то хоч якийсь елемент романтики має бути присутнім. 

З нетерпінням чекаю вихідних, які ми зможемо провести вдвох. І попри пропозицію Свята кудись сходити, я б воліла провести цей час в нього вдома, там, де можна не стримуватися в своїх поривах, обіймати, цілувати й займатися коханням тоді, коли нам заманеться.

Проте настрій мій під кінець тижня псує Яся, щоправда, не з її провини. Вона всього лише каже те, що її попросили переказати.

Мама просить мене повернутися додому, пообіцявши не тиснути на мене.

— Повернешся? — запитує подруга.

— Не знаю. Мені треба подумати.

— Окей. Так і перекажу. Номер твій їй дати, якщо попросить?

— А вона не просила? — дивуюсь.

— Звісно, ні, — пирхає подруга. — Та і я без твого дозволу не дала б після того, що вона зробила.

— Гаразд, дай, якщо запитає. Мабуть, все ж доведеться якщо не повернутися, то хоча б заїхати за речами, а в такому разі розмови уникнути не вийде.