Глава 22

— Чому ти мені не сказала? — перше, що запитав Свят, коли пристрасть схлинула, коли ми обоє отримали те, чого прагнули. 

Ну принаймні я — отримала. І не шкодую ні краплі. Зрозумівши, що я незаймана, Свят поглянув на мене таким поглядом, що, здавалося, вбити ладен. Думала, прожене або кричати буде, хоча не очікувала, що це аж так важливо для нього. Сподівалася, що навпаки, зрадіє. А побачивши його злість, відчула, як до горла підкочує спазм, загрожуючи вилитися черговим потоком сліз.

Але за кілька миттєвостей, шумно видихнувши, Свят поцілував мене ніжно й, невагомо торкаючись, обіймаючи лагідно, обережно продовжив. З повною віддачею відповідала на його дотики, поцілунки, рухи, які з ніжних поступово перетворювалися на палкі, пристрасні, нестримні. Забувши про все й насолоджуючись миттю, задоволенням, подарованим чоловіком, від якого я шаленію. 

Хіба можна бути таким ідеальним?

Знизавши плечима на його питання, ховаю обличчя, уткнувшись у його плече.

— Злато, — вимовляє вимогливим тоном, давши зрозуміти, що відповіді уникнути не вийде.

— Ну, було якось не до того, — невпевнено відповідаю, крадькома поглянувши на Свята. Насуплений, про щось думає, явно незадоволений, хоч і притискає мене до себе дбайливо. — Тим паче я хотіла, тож яка різниця?

— Різниця є. Якщо не для тебе — то для мене, — карбує сталевим тоном.

— І що б було, якби я сказала? 

На мить замислившись, дивлячись вдумливим поглядом у стелю, каже те, що змушує мене переконатися в тому, що правильно я все зробила.

— Нічого. Не було б нічого, Злато.

Неприємно таке чути, якщо чесно. Наче це якась вада або хвороба.

— Чому? — все ж запитую.

— Тому що якщо ти в двадцять років жодного разу не була з чоловіком, то на те є причини. А причин, щоб я став для тебе першим — не бачу жодних. 

Його слова насторожують, але вимагати пояснень я не наважуюсь. Натомість кажу:

— Причина була. Мені досі ніхто так сильно не подобався, як ти, Святе. Хіба цього мало?

Він мовчить. Можливо, зрозумівши, що я маю рацію. Саме так і має відбуватися вперше, за власним бажанням, з тим, до кого тягнеться душа й тіло, з тим, хто піклується й дбає. Хіба не це головне?

Замість відповіді, Свят притягує мене до себе міцніше, зітхнувши, торкається губами моєї маківки.

— Як рука?

— Краще.

— Нічого не болить? — розумію, що це питання стосується вже зовсім іншого. 

На мить замислившись, впевнено відповідаю:

— Ні, болю нема. Просто… незвично.

— Розкажеш, як ти опинилася під моїм домом посеред ночі на лавці?

Питання застає зненацька. Мені дуже хочеться поділитися, розповісти, але варто згадати, подумати про все, як знову починають душити сльози, а в горлі застрягає грудка. Кілька глибоких вдихів та видихів допомагають трохи заспокоїтися, і я знаходжу в собі сили хоч щось відповісти.

— Мене мама вигнала.

Напругу в його тілі вловлюю вмить. Розумію, для будь-якої нормальної людини — це дикість. Тому поспішаю пояснити, адже, впевнена, вона не зовсім мене вигнала. Можливо, за годину чи навіть швидше вийшла б. Але я сама пішла. 

— Гадаю, вона хотіла мене провчити. Виставила за двері на емоціях, без речей, тож, звісно, не думаю, що вона розраховувала, що я кудись подінуся з двору. Але я пішла. Мені просто… набридло, що вона тисне на мене, намагається контролювати моє життя і… змушує робити те, чого я не хочу. Іноді складається враження, що вона мене зовсім не любить. Можливо, я помиляюся, але її тиск і впевненість, що вона знає, як для мене краще — витримати неможливо. Після смерті тата вона змінилася. З одного боку я розумію маму, їй важко, але вона вимагає від мене неможливого. Я хочу жити своїм життям і робити власні помилки.

Сама не помічаю, як вивалюю на нього майже все. Ось так не дивлячись в очі, коли він не перебиває, уважно слухає — виявляється, легко. Єдине, про що не наважуюся сказати — про заручини й можливий шлюб, найбільшу проблему, яка стала між мною й матір’ю каменем спотикання.

Свят довго мовчить, я б подумала, що взагалі заснув під мою сповідь, якби не його руки, що продовжують мене міцно притискати до гарячого тіла.

— Можеш залишатися в мене, скільки треба, але з матір’ю все ж треба спробувати порозумітися.

Він не питає, стверджує. Я з ним згодна, але я так втомилася, адже кожна розмова з мамою закінчується сваркою й ще більшим нерозумінням. Я наче головою об стіну бетонну б’юся.

На цьому розмови закінчуються. Все ж уже пізно, і якщо я завтра точно нікуди не збираюся, то Свят навряд чи сидітиме вдома й стерегтиме мене.