Глава 21

У стані повної розгубленості йду все далі від дому. Розум підказує піти до Ясі, впевнена, мені б дозволили в неї залишитися, але я не готова зараз щось пояснювати. А пояснювати доведеться, щонайменше заплакані очі, бо сльози так і не припиняються, і свій зовнішній вигляд, явно не для дальньої прогулянки.

Серце штовхає в інше місце, і я слідую його поклику попри страх отримати відмову й розчаруватися ще більше. Розчаруватися в житті, у людях навколо, втратити віру в себе й у те, що я зможу чогось досягти й знайти своє щастя. Дорога неблизька, але це навіть на краще. Є можливість подумати.

Якоїсь миті приходить розуміння, що мама й далі тиснутиме на мене. Заганятиме в глухий кут, щоб я здалася. І хоч я сказала Костянтину, що подумаю, але дедалі більше схиляюся до думки, що не погоджуюсь. Продатися заради статку, спадку — це не моє. Не можу я, під яким би кутом не розглядала ситуацію, а розумію, що жити власним життям значно важливіше. В крайньому разі влаштуюсь на роботу, а якщо не вийде поєднувати з навчанням, переведуся на заочне.

Діставшись мети, зупинившись під будівлею, задираю голову й шукаю поглядом потрібну мені квартиру. Темно… Втім, можливо, він уже спить. Кілька глибоких вдихів, судомних видихів — підходжу до дверей і, не даючи собі часу на сумніви, набираю номер квартири на домофоні. 

Кусаючи губи, стою й чекаю, поглядаючи на екран, та за кілька хвилин стає зрозуміло, що мені ніхто не відчинить. Або він побачив і не хоче відчиняти, або ж справді спить. Але жоден варіант не вселяє надії, тому що йти мені нікуди. Відійшовши від дверей, знесилено осідаю на лавку. Безвихідь стискає задушливою петлею, ні вдихнути, ні видихнути, ні думки впорядкувати.

Що мені робити?..

Зрештою, виснажена пошуком виходу із ситуації, перенасичена болісними емоціями, лягаю на лавку, підклавши руки під голову. Стає настільки байдуже до всього, і до того, що буде зі мною далі, і до того, що про мене подумають, якщо хтось побачить, як я лежу тут, наче безпритульна. Але хто мене побачить о такій порі? Жодної живої душі навколо, всі нормальні люди сплять по домівках. Та й квартира у Свята в хорошому районі, спокійному, ніхто не вештається вночі.

Якоїсь миті важкі набряклі повіки опускаються. Навіть ридати сил більше не залишилося, лише легені стискає від тривалого плачу й схлипую судомно час від часу. Здається, я провалююся в небуття, бо приходжу до тями, почувши, як хтось кличе моє ім'я, але не можу зрозуміти, звідки долинає голос.

— Злато…

Що мені це не сниться, розумію лише тоді, коли опора піді мною зникає, натомість відчуваю на собі міцні руки. Сіпаюсь від несподіванки й широко розплющую очі. А за мить мимоволі усміхаюся від полегшення, побачивши того, кого вже й не сподівалася сьогодні зустріти. Підхопивши мене на руки, Свят впевнено крокує в бік входу. Чіпляюсь за його шию руками, а піймавши на собі погляд чоловіка, свій ховаю в нього на грудях.

Лише підійшовши до дверей квартири, Свят опускає мене на підлогу. Переступаючи з ноги на ногу, обійнявши себе руками, дивлюся, як він відчиняє двері. Без його обіймів раптом стало холодно. А ще затоплює сором. Наче жебрачка прийшла просити про притулок. Мабуть, якби він знав, чим закінчиться наше знайомство, обійшов би мене десятою дорогою.

— Вибач, я піду, — кажу охриплим голосом і рішуче повертаю до сходів.

Встигаю зробити лише крок, як Свят ловить мене за талію, підіймає в повітря й переставляє як ляльку.

— Вхід в той бік, — підштовхує мене до квартири.

З тією ж рішучістю, з якою я збиралася втекти, отямившись, заходжу до квартири. Щоб не злякатися, не вигадати собі нові перепони, яких, можливо, і немає. Якби я справді заважала йому, Свят би мене не зупиняв. А тепер я зупинятися не хочу. Мені хочеться хоч краплинку тепла, світла, розуміння зараз. Не просто хочеться — мені це життєво необхідно, щоб не зламатися.

Стою, тремчу, поки він зачиняє двері й скидає взуття. Я свого теж позбуваюся. А варто Святу повернутися до мене, як роблю те єдине, чого зараз потребую. Підступаю впритул, обіймаю й рішуче тягнуся до його губ. Цілую жадібно, випиваючи його дихання, віддаючи натомість свій тихий стогін, коли міцні чоловічі руки огортають мене і притискають із силою. А потім повзуть вниз, підхоплюють під сідниці й відривають від підлоги. Ще голодніше відгукуюсь, відчуваючи, що його накрило таким же несамовитим бажанням.

Мабуть, дивно відчувати таку глибоку довіру до людини, яку так мало знаєш. Але хіба ми владні над власними почуттями? Швидше вони нами керують, ніж навпаки. Я ж своїм віддаюся на повну.

— Злато, — видихає, на мить відірвавшись від мене. Обоє важко дихаємо, намагаємося прийти до тями. Хоча ні, я до тями приходити не хочу.

Мої ноги торкаються підлоги, а чоловічі руки хаотично рухаються, жадібно торкаючись мого тіла. Він то злегка відштовхує, то знову притягує до себе, ніби бореться, не може визначитися, чого хоче. Щоб допомогти йому прийняти правильне рішення, тягнуся знову за поцілунком.

— Ну-ну, маленька, пригальмуй. Інакше я пригальмувати не зможу, — хрипко сміється, тільки на противагу своїм словам, знову втискає мене в своє тіло.

— І не треба, Святе, — шепочу й усе ж торкаюся його губ, ставши навшпиньки. — Не треба пригальмовувати. Ти мені потрібен, дуже. Якщо я тобі теж…

Договорити він мені не дає. Наступної миті впивається в мій рот жадібним поцілунком, підхоплює мене, змусивши обвити ногами його стегна. І йде в бік спальні. Його спальні — розумію за кілька секунд і видихаю з полегшенням. 

І справді дуже потрібен. Він навіть не уявляє, як сильно.