Глава 20

Повернувшись додому, спершу радію тому, що матері ще немає. Прийнявши душ, обробляю рану на плечі, заклеюю свіжим пластирем, переодягаюсь, вечеряю, після чого щось мене смикає сходити в гараж. Перші кілька секунд кліпаю, витріщаючись на порожнє приміщення. Може, я забула закотити байк… З цією наївною думкою обходжу довкола будинку й переконуюсь у тому, що мого мотоцикла ніде немає.

Спершу накочує нерозуміння й розпач. А ще жевріє надія, що, можливо, мама його просто сховала. Кидаюсь до своєї кімнати, щоб перевірити, чи на місці ключі, а в результаті з’ясовую, що мама ще й у моїх речах нишпорила! Ключів теж немає, а деякі речі точно лежать не так, як я їх залишила. Замість образи й бажання розридатися спалахує злість. 

Вона не мала права. Байк мені подарував тато. І я маю право на особистий простір. Мало їй було того, що заблокувала картку? Втручається в моє життя, вирішивши моїй коштом впоратися з труднощами. Я розумію, проблеми, але ж не такою ціною за них розраховуватися? Та вона буквально продала мене!

Після цього виникає бажання зібрати необхідний мінімум речей і втекти куди-небудь. Тільки б якомога далі від неї!

Чекаючи на повернення матері, місця собі не знаходжу, обмірковую майбутню розмову, встигнувши за цей час кілька разів знову скотитися до відчаю, знову розізлитися, зрештою видихатися, а потім по колу. Коли мати повертається додому, я знову перебуваю на етапі злості на страшенну несправедливість щодо мене як матері, так і життя в цілому.

— Де мій байк? — видаю насамперед, щойно вона заходить до будинку.

— І тобі доброго вечора, Злато, — хмикає, окинувши мене незадоволеним поглядом. — Бачу, спілкування з друзями тобі дуже на користь іде. 

— Мені дуже на користь іде розуміння, що моя рідна матір не лише продала мене, як якусь… корову! А ще й відбирає в мене те, чого вона не давала! Ти в моїх речах рилася! Яке ти маєш право? І байк мені…

— Стули рота.

Від сталевого тону матері шкіра вкривається сиротами. Але я стійко тримаю підборіддя високо піднятим. Після того, як вона зневажила моїми проханнями, благаннями й умовляннями, ще й на додачу хоче мене посадити під замок, відібравши все, я не можу з нею ввічливо спілкуватися. Хоч і шкодую через свій тон, я не звикла воювати з рідною матір’ю, але вона не залишила мені вибору.

— Я стулю його, обов’язково, — мій власний несподівано хрипкий голос втрачає попередню емоційність. — Але після того, як ти повернеш те, що належить мені. Мій байк. Подарунок тата.

— Я його продала, — звучить як вирок байдужим голосом.

— Ти не могла. Не могла! Без мого дозволу… Я нічого не підписувала. Він же на мене оформлений, — емоції скачуть від обурення до нерозуміння, адже документи на мені, як так?

— Підпишеш. Славчук погодився списати частину боргу за мотоцикл, який дуже сподобався його сину. Причому суму більшу, ніж такий новий коштує. Тому підпишеш. А зараз, з твого дозволу, я хочу прийняти душ і нарешті поїсти, а не стирчати на порозі власного дому.

Мати йде, а я так і стою, намагаючись зрозуміти, чи правильно я все зрозуміла. Славчук? Той самий Славчук? Не однофамілець? Ми і йому винні? Зрозумівши, що помилки бути не може, з відчаєм стогну. Ну що за покарання таке? Міха, чорт забирай, тепер розтинатиме вулиці на моєму — моєму! — байку? Це точно якесь знущання долі. 

У що ти встиг влізти, тату? Звідки в тебе взагалі борги взялися, все ж нормально було?

Трохи отямившись, оцінивши ситуацію, думаю, що нічого я підписувати не буду! Не віддам я йому свій байк, щоб він потім мав ще більше приводів діставати мене. Але як тепер його забрати назад? Може, в поліцію написати заяву? Уявляю обличчя Міхи, якщо до нього прийдуть із заявою, що він вкрав мій байк. Але такого я, звісно, робити не буду, щоб не ганьбити матір. Вона його віддала без мого дозволу, вона нехай і думає, як його повернути.

Трохи заспокоївшись, вирішивши, що просто стоятиму на своєму, повертаюся до своєї кімнати. Беруся за навчання, поруч кладу телефон і постійно на нього поглядаю, чекаючи повідомлень від Свята. Зрештою за сумбурними думками мені ніяк не вдається зосередитися над проєктом, який нам задали. Ще кілька днів на підготовку є, тож відкладаю й вирішую подивитися якийсь фільм, щоб відволіктися. За цим заняттям мене й застає мати. Увійшовши до кімнати, підходить до столу й недбало кидає на клавіатуру якісь папери. І стоїть мовчки наді мною.

— Це що? — запитую.

— Договір купівлі-продажу. Ось тут підпис постав, — її палець з ідеальним манікюром вказує на риску, навпроти якої написане моє ім’я.

— Я нічого не буду підписувати. Ти маєш його повернути, — відкинувшись на спинку стільця, схрещую руки на грудях і дивлюся на неї знизу вгору, насупившись. — Машину свою продай, а моїм майном розпоряджатися нічого.

— Ах ти ж паршивка невдячна! Твоє майно?! Твоє?! А ти на нього заробила?

— Так само, як і ти! Це заробив мій тато! Не ти! І ти не маєш права!

— І боргів купу заробив! Про це не подумала?! Чи борги мені, а майно тобі? Ні, дорогенька, так не вийде. Я не буду все це на собі тягнути й тобі теж доведеться докласти зусиль. Підписуй!

Вона тисне, палаючи люттю, але і я поступатися не збираюся. Витримую її розлючений погляд. Я все розумію, але тільки не відібрати в мене те, що було символом любові тата до мене, пам'яттю про нього.

— Ні.

— Тоді забирайся з мого дому! — мати хапає мене за передпліччя й смикає вгору, а я скрикую від болю. Її палець потрапляє точнісінько на рану на плечі, яка вже наче й не турбувала, якщо її не торкатися. 

Не знаю, чи вона не зрозуміла, що робить мені боляче, засліплена люттю, чи їй байдуже, але мати волочить мене до виходу, не звертаючи уваги на те, що в мене сльози градом покотилися з очей. Продовжує нарікати, яка я невдячна, що вона дбає про моє майбутнє, а я думаю тільки про себе. І якщо я не хочу увійти в становище, піти назустріч — то мені слід уже зараз дізнатися, яке життя на мене чекає, щоб я переглянула свої пріоритети.