Глава 15

Мовчки сідаю в машину на переднє сидіння, куди мені відчиняє двері Свят. Більше слова не наважуюсь сказати. Схлипую знову, хоч і знаю, що він має рацію. Просто неприємно, соромно, що додала йому проблем. І за подругу страшно, і до кого звернутися тепер не знаю.

Свят, діставши аптечку, береться обережно обробляти рану на моєму плечі. Я на неї поглянути так і не наважуюсь. Дивлюся перед собою в лобове скло, та за вологою в очах нічого не бачу. Терплю, вже не дуже звертаючи уваги на біль, бо наперед виходять інші неприємні думки, трохи відвокаючи від болісних відчуттів.

І здригаюсь, коли слідом за пластирем моєї шкіри поруч із раною торкаються гарячі губи. Повернувшись, здивовано дивлюся на Свята, в його очах вже замість злості жаль і… ніжність?

— Дуже болить? — запитує співчутливо. — Ти молодчинкою трималася, але ж я знаю, що боляче. Ну йди до мене, пожалію, — розкриває обійми, в які я охоче пірнаю, і знову реву, нічого не можу з цим зробити, варто притулитися до чоловіка й відчути його ніжні дотики на своїй спині. — Вибач, не хотів на тебе кричати. Просто злякався за тебе, золотце. 

На останньому слові завмираю. Золотце… Так мене ніхто ніколи не називав.

— Ти тремтиш. Зараз, принесу плед.

— Не треба, — зупиняю, чіпляючись за нього однією рукою. — Просто… можна ми так ще посидимо? 

— Можна. Тільки припиняй плакати, все добре, ти в безпеці. Все позаду.

Свят тягне мене до себе. Переповзаю до нього, опиняюся зверху. Так значно зручніше. І спокійніше. Плакати швидко припиняю, поруч із ним і справді не страшно. Спокійно стає, добре. Та на зміну швидко приходить страх, що все це — тимчасово. Що як мама продовжить тиснути на мене? Або ж я йому набридну…

— Поїхали додому, — пропонує, коли я заспокоююсь. Неохоче переповзаю назад на своє сидіння, розуміючи, що й далі перебувати тут і справді безглуздо. Треба в поліцію дзвонити, батькам Ясі теж… — До речі, телефон твій знайшов. Наче цілий, — дістає з кишені й простягає мені гаджет.

І справді цілий. Тато ще рік тому подарував мені, казав, що такий не розіб'ю, як часто бувало в дитинстві. Не розбився…

Знявши з блокування, бачу кілька пропущених з незнайомого номера. Знову накочує хвиля страху. Повертаюсь до Свята, підсвідомо шукаючи підтримки, натискаю на виклик і прикладаю телефон до вуха. А за кілька секунд чую голос подруги, млявий, хрипкий, але відразу приходить полегшення разом із розумінням, що з нею все гаразд.

— Привіт, Злато. Це Яся. Мені Аліса переказала, що ти шукала мене. Тобі з мого номера дзвонили? Не казали часом, чи віддати збираються? — сміється хрипко. — Загубила, уявляєш? І не розумію, де і як. Ти вдома? До мене не хочеш? Мені так погано після вчорашнього, ти не уявляєш. І не розумію, від чого. Я ж майже не пила…

З кожним її словом мої очі розширюються дедалі більше. А ще поступово приходить розуміння, що або телефон і справді вкрали якісь неадекватні й вирішили розважитися в такий ненормальний спосіб, або…

Яся, за якою не спостерігається такого, щоб напитися до нестями й загубити телефон. Невідомий, який цим скористався, і заманув мене в пастку, мало не вбивши потім. Міха? Невже він міг таке зробити? Але ні, він для такого боягуз, його вистачає на якісь дрібні капості, але ж не скинути в яму, де я могла собі шию скрутити.

— Вибач, Ясю, я не приїду. В понеділок поговоримо.

— В тебе все гаразд? — подруга різко змінює тон, одразу збагнувши, що в мене проблеми гірші, ніж похмілля і вкрадений телефон.

— Уже так. Вибач, але я зараз не можу говорити.

Перервавши дзвінок, кладу телефон на панель приладів, так і не відірвавши погляду від обличчя Свята, на якому застигає запитальний вираз.

— Її телефон вкрали якісь психи, мабуть, написали з її номера повідомлення, а потім, заманивши мене сюди, штовхнули в ту яму. Точніше штовхнув, я одного помітила. Треба в поліцію звернутися.

— Обличчя бачила? Впізнати зможеш? 

— Ні, — хитаю головою.

— Тоді поліція не допоможе, — впевнено каже Свят і рушає з місця. — Ні свідків, ні камер навіть на в’їзді нема, глушина навколо. Впізнати його ти не зможеш, телефон, найімовірніше, подруга твоя вже не знайде. Охоронець, крім тебе, нікого не бачив, і п’яний як чіп. Це глуха справа, Злато, а ти, написавши заяву, тільки привернеш до себе зайву увагу. Напиши мені номер подруги, розпитай у неї, де і за яких обставин це сталося. Я спробую через свої канали щось з'ясувати. А тобі, дівчинко, на майбутнє раджу думати головою, перш ніж самій мчати стрімголов комусь на допомогу, — цідить зі злістю. — Мене почекати не можна було? — кидає на мене швидкий, але вкрай незадоволений погляд.

— Я не думала, що таке може статися, — буркаю, опустивши очі.

— Отож бо й воно, що не думала. Коли я залишив тобі ключі, я розраховував, що тобі може набриднути й ти підеш магазинами гуляти, а не що ти помчиш шукати халепи на свою дупу. Ти завжди така везуча на неприємності чи це виняток? — злегка усміхається Свят.

— Виняток, — тихо відповідаю, розуміючи, що він має рацію. Вчинила, як дурепа.

— Ну все, не дуйся, — усмішка стає м'якою, теплою, як і погляд, зосереджений на дорозі. А ще на моє стегно раптом лягає його долоня, на яку я дивлюся широко відкритими очима. — Головне, що все обійшлося. І, сподіваюся, висновки ти зробила. Так? — запитує з натиском. Погляд у мій бік, а я слухняно киваю. Зробила, звісно. — От і молодець. Видихни. Зараз приїдемо, приймеш ванну, розслабишся, замовлю вечерю, увімкнемо якесь кіно й ти забудеш, що сталося, — грайливо підморгнувши, Свят змушує мене зніяковіло усміхнутися у відповідь.

Вечір. Удвох. У нього вдома. Разом…

Від передчуття всередині тріпочуть метелики, а те, що сталося, і справді відходить на другий план. Головне, що все обійшлося, Яся вдома ціла й неушкоджена, і я теж у безпеці.