Глава 14

Вочевидь, від шоку я втрачаю свідомість. Перші кілька секунд, прийшовши до тями, не можу збагнути, де я опинилася і що я тут роблю. Розуміння приходить разом із спалахом болю спершу в плечі, а потім і все тіло болить, наче мене катком переїхали. 

Принаймні одне добре — якщо болить, отже, жива. Сяк-так опанувавши себе, намагаюся підвестися. Впираюся долонями у щось м'яке, схоже, мене перемістили на матрац… Але, здійнявши голову догори, розумію, що я на нього й упала. А ще, падаючи, зачепилася за якийсь штир, ось звідки біль у плечі. Дивитися, наскільки сильне ушкодження, страшно, та й темно тут, все одно до ладу нічого не розгледіти.

Ну і збагнувши, що я все ж дивом вціліла, а ще що начебто нічого не зламала, згадую головне: мене сюди хтось штовхнув. Хто й навіщо — можна лише припускати, бо на щастя чи на жаль, в полі зору я нікого не бачу, сама ж у якійсь дірі в підлозі. Підвівшись, з розчаруванням видихаю, бо мені звідси ніяк не вилізти. Я просто не дістану. Оглядаюся навколо, але ні стати на щось, щоб вчепитися за край, ні підставити — нема чого.

Кликати на допомогу?

Мені страшно. Що як той, хто мене скинув у яму, де я могла вбитися, і досі тут? І тільки й чекає, коли я прийду до тями, щоб… Навіть думати не хочу, що зі мною ще можуть зробити. Сівши на матрац, обіймаю себе руками. Трясця. І цього зробити не можу, бо від найменшого руху плече жахливо пече. Відчуваю, що розсічена шкіра, не смертельно, але ж її обробити треба, щоб зараження або ще чогось не було!

Що ж за напасть…

І згадую про подругу. Страх за неї охоплює з новою силою. Якщо мені прислали з її номера повідомлення й, зважаючи на все, чатували тут, що з нею? Господи, сподіваюся вона жива й неушкоджена. Але кому й навіщо це потрібно?! Яким покидьком треба бути, щоб таке зробити? І яка мета?

Можливо, Яся з кимось посварилася, і вони вирішили таким чином помститися? Але ні, це маячня. Навіщо мене тоді мало не вбили? Кому я перейшла дорогу? Ми обидві, мабуть. В будь-якому разі, це хтось, хто знає нас обох. І точно знав, що я помчу їй на допомогу, не залишу подругу в біді. Якісь спільні знайомі чи знайомий.

Або якісь наркомани, які вкрали її телефон і вибрали номер, на який вона найчастіше дзвонить. І знову ж таки — а мета? Хоча навіщо неосудним психам потрібна мета? На те вони й психи, бо психічно здорова людина такого не робитиме.

Страшно до чортиків, що мене тут і залишать, а охоронець, як би я не кричала, звідси не почує мене. Ну чому мені так не щастить? Щойно тато загинув, як усе пішло шкереберть. Мені так його бракує, розмов із ним, підтримки, розуміння, захисту. Здавалося, що він житиме вічно. І я завжди буду улюбленою татовою донечкою, балуваною, захищеною, щасливою, зі звичайними проблемами, які є у всіх дівчат мого віку, а не ось це все…

Від жалю до себе, а ще більше від безвиході щоками течуть гіркі сльози. Контролювати себе стає дедалі важче. Я тут помру від голоду, якщо нічого не робити. А ще тремтіти починаю, бо на мені лише сукня, а в цій ямі страшенно вогко й холодно, не те що надворі — літо й спека. Від холоду й страху тремчу.

— Чого вам треба? — вимовляю насилу, та голос виходить слабким і жалібним, більше схожим на писк мишеняти, яке ніхто й не почує.

Відповіді немає. Взагалі тихо навколо настільки, що чую власне шалене серцебиття. І своє важке дихання.

— Допоможіть! — кличу, невідомо на що сподіваючись.

І знову у відповідь тиша…

Ще якийсь час сиджу з порожньою головою, захлинаючись сльозами, судомно дихаючи й не знаю, як зігрітися. Зуби цокотять чи то від істерики, чи то все ж від холоду. Коли чую якийсь шурхіт чи кроки нагорі. Ціпенію від страху. Що як це той псих? У горлі пересихає, покликати на допомогу не наважуюсь, у вухах шумить від того, як сильно калатає серце.

— Злато!

Почувши знайомий голос, спершу боюся, що мені ввижається, що від шоку марю, видаючи бажане за дійсне.

Але оклик повторюється.

— Я тут! — кричу й намагаюся підвестися. Боюся тепер, що не знайшовши мене, він піде. — Я тут! Я тут! — повторюю, знайшовши в собі сили покликати гучно, а не каркати ледве чутно.

Спершись об холодну вогку стіну здоровою рукою, встаю зі смердючого матраца.

— Я внизу! Я тут! — кричу знову і вдивляюся в отвір.

За кілька секунд над дірою, в яку мене скинули, нависає тінь. Сльози течуть з новою силою, тільки вже від полегшення. Схлипую й давлюся ними, гикаючи, але не можу зупинитися.

— Зараз повернуся. Пошукаю, як тебе витягнути, — каже, перш ніж зникнути.

Сил стояти немає. Я знову осідаю на матрац, витираю сльози з обличчя й намагаюся заспокоїтись. Майже виходить, щоправда, схлипи не минають, як і судомне дихання, ніби я захлинаюся. Свят повертається швидко, кидає мені якусь мотузку.

— Зможеш вхопитися міцно? Я тебе витягну.

— Спробую, — кажу, але варто спробувати вчепитися за мотузку хворою рукою, як ойкаю від болю й відпускаю ще до того, як Свят спробує мене дістати. — Не можу. Вибач. Рука болить.

— Чорт, — звучить, перш ніж з його губ виривається потік лайки. 

Свят знову кудись зникає, цього разу вже нічого не кажучи, та за кілька хвилин повертається з якимось ящиком в руках. Обв'язавши його мотузкою, опускає вниз.

— Ставай на ящик і тримайся здоровою рукою за мотузку.

Роблю, як він каже. А за кілька секунд, протягом яких мене кидає в холодний піт, бо ящик хитається, чіпляючись об стіну, і встояти на ньому не так уже й легко, я опиняюся на поверхні.

І чіпляюсь за Свята щосили, не в змозі висловити йому свою вдячність. Він врятував мене. Господи, якби не він…

— Ну все, тихо, тихо, маленька, — заспокоює мене, обережно обійнявши. — Дай гляну, що там із рукою.

Він повертає мене до себе боком, оглядає рану, хмуриться, поки я розглядаю його обличчя жадібно.

— Нічого страшного, але рану обробити треба, — робить висновок. — Ходімо до машини.