Глава 12

Години за дві очікувань я вже місця собі не знаходжу. Кручу без кінця телефон у руках, то пориваючись зателефонувати чи хоча б написати Святу, але щоразу обсмикую себе. Не можна бути нав’язливою. Він пішов у справах, зважаючи на його зовнішній вигляд, я в нього вдома, звісно ж, він повернеться, щойно звільниться. Чого ще треба?

Пам’ятаю, тато завжди дратувався, коли мама його відволікала через якісь дрібниці. А це дружина, вона мала право, а я хто? Взагалі ніхто. Ну, не зовсім ніхто, начебто дівчина, якщо Свят запросив мене на побачення. Але я точно не маю права набридати йому питаннями, коли він повернеться. Тільки відштовну цим.

Минає ще майже пів години, коли телефон дзенькає повідомленням. Надія спалахує, але миттю гасне. А на зміну їй приходить тривога, варто розгорнути й прочитати повідомлення. У Ясі проблеми, і вона просить терміново приїхати до неї. Скидає локацію, і більше нічого не каже. Одразу набираю її, сподіваючись почути пояснення, але подруга не відповідає на дзвінок. Пишу, що сталося, вже стоячи на порозі квартири, схопивши сумку й накинувши взуття. Звісно, я поїду, але мені не подобається її мовчання. Невже з нею щось сталося?

Зачинивши квартиру, щиро радію завбачливості Свята. Добре, що він залишив ключі. Викликаю таксі, спускаюсь на перший поверх пішки, зовсім забувши про ліфт. Не звикла я до багатоповерхових будинків, все життя у приватному прожила, і якщо відверто, в ліфті почуваюся не зовсім затишно. Намагаюся розрахуватися через додаток, і з розчаруванням стогну. Мама й справді заблокувала мені картку. Просто чудово! Добре, що в мене є трохи готівки, на таксі вистачить, а назад транспортом дістанусь.

Чекаючи на машину, ще раз намагаюся додзвонитися до Ясі, але знову марно. Нервую й мало не забуваю, що потрібно Свята попередити, що я пішла. Спершу пориваюся зателефонувати, але потім все ж таки вирішую написати, щоб не відволікати його марно. Пишу, що в подруги проблеми, терміново довелося поїхати, але я повернуся. 

Чому все летить шкереберть? Таке відчуття, що все проти мене. І на подругу трохи злюся, бо могла б і пояснити, що сталося, а не лякати мене до чортиків. Уже в машині таксі спалахує така проста, але наразі геніальна ідея. Вона ж мала разом з іншими одногрупниками на вечірці бути. А якщо так, то варто зателефонувати ще комусь із дівчат і запитати, що там сталося.

Двом із подруг додзвонитися не вдається, третя явно не в стані щось адекватне відповісти. Добряче ж вони там розважаються… Нарешті вдається додзвонитися, хоч Аліса бере слухавку і хто-хто — а вона точно при здоровому глузді. Ми з нею в дечому схожі, тому й добре порозумілися. Вона, так само, як і я, зосереджена на навчанні. Звісно, це не означає, що потрібно ставати відлюдькуватою й відмовлятися від розваг. Просто треба вміти правильно розставляти пріоритети, і нам це вдається. На тусовках вона теж завжди поводиться пристойно, контролює себе й не дозволяє зайвого ні собі, ні іншим стосовно неї.

— Привіт. Аліско, ти Ясю мою бачила? Вона мені написала, що їй потрібна допомога — і зникла з радарів.

На задньому фоні грає музика, чути гамір і регіт. Всі розважаються, а я, на свій подив, навіть не сумую за цим. Мені значно більше сподобався вчорашній вечір на березі озера в обіймах приємного мені чоловіка. Хай навіть і комарів довелося годувати.

— Привіт. Востаннє я її бачила вночі, — гучно каже у відповідь Аліса, намагаючись перекричати музику. Потім чую, що кудись відходить, бо шум на задньому фоні стає тихішим. — Тут багато народу, Злато, всіх не простежиш. Я зараз ще попитаю, може, хтось бачив, і напишу тобі. Дзвонити не буду, вибач, бо продую партію в карти й доведеться Льошці реферат писати. А я його терпіти не можу, — пирхає, чим викликає мою мимовільну усмішку.

— Ок.

Льоша Алісі проходу не дає, а вона його всіляко ігнорує. Впевнена, що цю партію в Аліси в будь-якому разі немає шансів виграти.

За кілька хвилин отримую повідомлення, в якому Аліса пише те, що їй вдалося з’ясувати. Як вона і сказала, Ясю востаннє бачили вночі. Куди вона поділася — невідомо. Нібито вийшла з будинку подихати свіжим повітрям, і більше її не бачили.

Трясця! Подзвонити її мамі? Але якби Яся хотіла, сама б зателефонувала батькам, а так я її лише підставлю. Взагалі на подругу не схоже, в неї хоч і запальний характер, але звички в халепи влазити немає.

Приїхавши на місце, в подиву озираюся. Та й водій таксі на мене дивиться здивовано, ніби чекаючи, що я скажу, що помилилася адресою. Взагалі стрьомне місце. Якесь покинуте будівництво, жодної живої душі довкола. Ще раз звіряюся з локацією — та все правильно. Під пильним поглядом таксиста знову телефоную Ясі, але, звісно ж, марно.