Глава 7

Зі Святом я домовилася на сьому вечора й назвала йому адресу за кілька сотень метрів від дому, сказавши, що буду в подруги. Я маю встигнути до того часу. Вечірка, звісно, відпадає, про що я попередила дівчат, пославшись на погане самопочуття. І ще раз планую це сьогодні зробити. 

Ближче до шостої я вже готова, в гарній сукні, з макіяжем і укладеним волоссям. Все це, певна річ, не для Костянтина, а для того, з ким я зустрінуся потім. Думаю, все вийде, бо такої витівки мама від мене точно не чекає. Сама від себе не чекала, що абсолютно серйозно плануватиму обман. Я взагалі за натурою не бунтівниця, але мене до цього змушують обставини.

Минає кілька хвилин після шостої, коли до моєї кімнати заходить мама. На ній стримана сукня темно-синього кольору, яка ідеально пасує для ділової зустрічі. Втім, так воно і є. Для неї це бізнес, а я — завдаток, коштом якого вона планує отримати суттєвий внесок. 

Пригнічую емоції, щоб вона нічого не запідозрила, і на випередження кажу, що за хвилину вийду.

— Мудре рішення, — киває мама, після чого виходить.

А я кладу телефон у сумочку, яка валяється недбало кинута біля столу, як завжди, застібаю її й після цього виходжу з кімнати.

У вітальні за великим столом сидить той самий Костянтин. Мама теж уже сіла за стіл. Хатня робітниця метушиться навколо, розставляючи страви. Таке враження, що в нас тут ціла делегація збирається. Звісно, не буде вистачати грошей, якщо мама в усьому діє з таким розмахом. Марнотратство.

Тато мене навчив розпоряджатися грошима. Був такий період, мені років одинадцять було, коли він раптом позбавив мене кишенькових, сказавши, що відтепер я маю навчитися їх заробляти. Для мене, яка на той час звикла отримувати все, що забажаю, це був справжній шок. Але я любила тата й поважала його. Попри внутрішній протест і повне нерозуміння, я підкорилася. І заробляла. Оцінками, якоюсь виконаною вдома роботою, для якої насправді був найнятий персонал.

В той період я навчилася і заощаджувати, і заробляти, і зрештою зрозуміла, навіщо тато так вчинив. Гроші потрібно вміти цінувати незалежно від того, заробила ти їх, чи вони дісталися просто так. Мені вони діставалися просто так, але ставлення до подарованої мені розкоші змінилося. Як і ставлення до чужої праці. Тому зараз, дивлячись на стіл, за яким ми сидітимемо втрьох, з'їмо в кращому разі п'яту частину, а решту доведеться викинути — я відчуваю якусь прикрість чи що.

Потрібно буде забрати те, що залишиться, і відвезти до притулку для тварин. Не все, але щось та згодиться їм у їжу. 

Коли я виходжу, першою мене помічає мама, а за нею повертається і Костянтин. Усміхнувшись мені стримано, він підводиться й відсовує для мене стілець. Поруч із собою, звісно. 

Та попри мої побоювання, на цьому увага до мене вичерпується. Вони з мамою говорять про справи, я колупаю виделкою тарілку, апетиту взагалі майже немає, хоча Світлана Андріївна смачно готує. Від десерту не відмовляюсь, після чого, мигцем поглянувши на годинник, розумію, що час. Трішки хвилююся, але намагаюся тримати себе в руках.

І, дочекавшись паузи в розмові, кажу:

— Я піду до своєї кімнати. Почуваюся не дуже.

— Шкода, — повертається до мене Костянтин. — Я планував прогулятися з тобою після вечері, — і дивиться пронизливо, ніби не з тією, з ким одружитися збирається розмовляє, а з якоюсь… навіть не знаю, як це назвати. Але в його очах явно читається холод і невдоволення, ніби я чимось перед ним завинила.

— Вибачте, давайте іншим разом. Мені справді недобре, — намагаюся вкласти в тон максимум жалю.

Його брови підскакують в подиву.

— Ти до мене на ви? Тоді точно не завадить поспілкуватися ближче. Але гаразд, якщо тобі недобре, тоді наступного разу. Можливо, завтра вдасться заїхати. Ти ж будеш удома?

Останнє питання звучить таким тоном, ніби й не питання зовсім.

— Звісно! — на випередження вигукує мама. — Златочка, крім університету, нікуди не ходить. Вона тиха, спокійна, слухняна дівчина.

Тепер моя черга в подиву скинути брови. Ні, я не те щоб вся така неспокійна й неслухняна, але мама явно перебільшує. І я розумію, чому, а від цього стає ще більш гидко. Але, щоб мої плани ніхто не зіпсував, киваю, після чого підводжусь і тікаю до своєї кімнати.

Так, певна річ, навіщо мені кудись виходити? В двадцять років кожна дівчинка тільки й мріє, щоб з'явився якийсь незнайомий мужик, заборонив їй висовуватися з дому, бо ж має сидіти в себе й чекати на нього. Авось “принц” знайде вільну хвилинку в своєму напруженому графіку.

Вже майже сьома вечора, а мені ще добігти. Швидко пишу Святу повідомлення, що хвилин на десять запізнюся. Сховавши телефон у сумочку, вимикаю світло, відчиняю вікно, визираю. Треба вибратися непомітно, але впевнена, що мама з Костянтином не будуть чатувати мене за рогом. Насправді я іншого боюся — щоб мама не зазирнула до моєї кімнати. Приводу я не давала, поводилася сумирно, як вона й хотіла. А що пішла швидко — то ми й не домовлялися про якісь терміни. 

А взагалі я дуже сподіваюся, що найближчим часом цей варіант втечі допоможе мені уникнути сварок і обмеження моєї свободи.

Перекинувши ногу через вікно, починаю обережно спускатися. Тут не високо, але треба ще вікно обережно прикрити.

І буквально падаю в чиїсь обійми, відчувши, як на моїй талії стиснулись міцні долоні.