На війні, як в коханні - все дозволено.

Знаєте, що в цій халтурці найважче?

А те, що це не вмираючий світ. Він не віджив своє.

Ці людиська ще не по-справжньому прогнили і втратили подобу, за якою  їх, гм, сформовано. Ну пам'ятаєте ж того необачного любителя світла? От за його подобою. Необачні любителі всього хорошого, вони проти всього нехорошого. При світлі. А в темряві ж ніхто не бачить. 

І вона звісно завела своєї.

Як їй хочеться, щоб  серед тих створінь знайшовся спаситель. Або хтось винайшов ліки від ницості  та  дурості. Чи може такий провидець, що передбачить і попередить в наступний раз. А може воїн, що виборе нарешті таку долю для всіх, щоб ці кінці світу вже нарешті скінчилися.

-Знаєш, я зараз це все одно скажу. Були в них спасителі, ти сама в курсі. І що то їм помогло? Вони себе не врятували, а не те, що наш поточний всесвіт.

А провидців скільки було? Та отож. Цей дивний світ навіть створив таку штуку, називає її мистецтво. І з допомогою нього розписав ті пророцтва стоп'ятсот мільйонів раз. Як треба чинити, як не треба, що буде, якщо... чого не буде, коли б... а як би воно було гарно,  якби... хто винуватий, що робити - про що б не подумав - все вони передбачили й напророчили. 

А воїни в них які були - всесвіт би здригнувся, якби їх туди пустили. От хоч би того ж Роланда з його Дюрандаллю. В неї  лезо незламне, а в руків'ї - можете не вірити, але ж там зберігалися найсильніші дивайси - кров св. Василя, нетлінний зуб св. Петра, волос Діонісія Паризького, клапоть від ризи Діви Марії. І що то їм помогло? Хоча я б з тим Роландом би задружився. Але пізно. Вже нема з ким.

Ну про ліки від дурості та ницості й казати не треба. Забери з цих створінь дурість і ницість, так їм ніякого кінця світу не треба. Всі вмить щезнуть.  Бо то  системний баг.  Їх такими створено, щоб було куди вдосконалюватись. Тільки от часу не вистачило їм. Ще не досить досконалі. 

А то б вони себе не осоромили. Або спалили тут усе на ядерний пил. Або так отруїли все навколо себе, повирубали остаточно ліси й знищили ріки, що знову ж таки - куди нам і братися з нашим апокаліпсисом.

А скоріш за все просто засипали б себе пластиком до самого, як його, Евересту.  Бо вже й зараз диви - десь та валяється той целофан. А тільки-но ж наче все прибрав двірник. 

Не надійся, люба моя. Тоді й не розчаруєшся.

Не треба сердитися. Мені теж не в радість на таке дивитись - коли не знаєш, кого рятувати, а кого залишити тут.

Бо в старих напівдохлих світах все просто: мила моя  вділа свої  темні окуляри, я протер меча, і пішла робота.

Бачить вона людину, навколо якої такий блакитний вогник (вона хоче його називати кобальтовий, то й нехай так і буде). Об'єкт детектед, пів діла зроблено.  Підходимо, вона знімає окуляри і каже: "Я тебе бачу".

В цей момент її душа входить у тіло істоти. А душа тої істоти через це виходить з тіла.  Я мечем відсікаю тоненьку пуповину, що нею душа прив'язана до тіла, і швиденько підсаджую новеньку спасенну душу на вістря голки. Душа хапається за інших. Тіло вмирає. Мила моя вивільняється.

В ту мить, поки була в тілі,  відчуває  все, ніби була жива - і тепло, і холод, і вітер, і смаки, якщо істота щось їла, і запахи, емоції, думки. Ну жила вона в цю мить. 

Так, я вимовив це непристойне слово. Хочу і буду. Хто нас тут почує.

Всі б вони хотіли знову пожити  - ті хто не почує. Хоч мить. І всі таємно заздрять моїй дівчині. Бо вона живе дуже часто, та ще й різними життями. Фу, як непристойно, але як же звабливо для янгола безтілесного і бога всемогутнього. Один тут був втілився.  Може й той, що місцевий Кріейтор.

До чого ці всемогутні на таке падкі. Мало йому не показалося, як прийшлося вмирати. Може й не радий був. що пожив. Або що рота розтулив. Може пожалів, що не все життя клепав табуретки. Мовчки.

Отак вони всі  теж забувають, що моя мила і вмирає стільки ж разів, скільки живе. Хочете помінятися?

Мені інколи вже дивитися боляче, коли позаду цілий день роботи, вже хочеться й пошабашити, а назустріч сунеться ще одне блакитне, чи то пак кобальтове сяйво.

І моя мила ще раз помиратиме. Тоді я вдаю, ніби мені дуже хочеться в цей вечір відчути дощ, чи там що в той вечір відбувається з погодою.

І я прошу в неї її окуляри. Чіпляю їх на себе, трохи звикаю,  наводжу фокус на того синяка, підходжу. Знімаю дивайс, дивлюся на сяйво, що ріже очі після темряви, і кажу: "Я тебе бачу".  І входжу. А моя дівчина в цей час моїм інструментом відділяє  його душу від тіла,  і я починаю помирати. І помираю, помираю... Всі каяття того спасенного - тепер мої. Всі спогади, весь біль і вся смертна фізіологія. Брррр, що вам сказати. Ті, хто створений для такої роботи - ті не я. Бо навіть і мила моя стомлюється, хоч і удає, ніби дозволяє мені себе разок замінити з неохотою.

Ви оце подумали, що то була головна наша неприємність?

А от і не вгадали. То було про старі напівдохлі світи, готові до кінця світу. Там зустріти те кобальтове світло в  істоті  - велика рідкість.  І можна доволі просто, хоч і не дуже легко, врятувати всіх світлячків.

А тут що? Хто так робить, я вас питаю? Хто прирік цей світ, де майже кожна людина має цей вогник?

Та що там людина - майже кожна істота світиться. А це означає, що досвід їх душ дуже б згодився на чергову вічність.

Я знаю слово наступна, грамарнаци ви мої.  Хочу і буду говорити так, як мені більше подобається. Все одно не сьогодні-завтра ні світу сього не залишиться, ні жодної з мов, ні жодного правила граматики. Ясно вам?

Ходять вони тут всі  і світяться, як їх основне джерело опалення - такі квіти майже в кожній оселі - кобальтово-блакитні.

Моя мила хоче вам сказати, що кількість вогників - то, мабуть, індикатори готовності сього світу до кінця. Як забагато, то ще не готовий. Кого це там в конторі обходить? А нікого.