Щось пішло не так.

 «Я знаю, що ті, хто люблять нас, будуть сумувати за нами». К. Рівз

Цього дня моя дівчина схотіла навідати Київ. 

Це було дуже розумне рішення. Ми отримували практично все,  що хотіли - і великий вибір для рятування, і  компактне розміщення рятованих, ще й аура древнього міста, де віками народжувались і помирали  людські істоти, де стільки старих і нових храмів, де тече древня ріка і несе у собі пам'ять віків - словом все, ну просто все  додавало приємності майбутній роботі.

А особливо те, що це - завершальний етап.

Завдання, що нам випало, тут мало виконуватись спокійно і з добрим настроєм.

Тому зразу обговорили умови - кого не рятувати, щоб той настрій не псувати.

Взагалі-то нам не ставлять обмежень, принаймні офіційно. Але халтурників, що підпалюють ліси та провокують цунамі з землетрусами, щоб відзвітувати про  кількість врятованих особин, і без нас з моєю дівчиною вистачає.

І тоді не тільки милі коали, а  трильйони комах і квінтильйони мікробів потраплять до сховища. А тих, хто випадково  притяг у сховище досвід особливо хитрозробленого вірусу, що може стати потім чумою  для нового, кращого світу, очікує зовсім не кар'єрний злет. А жахлива і дуже  непочесна відставка й цікава робота на прополюванні вручну кіркомотикою віддалених околиць райських кущів. І не на якусь там тисячу років, а на кілька вічностей.

Тож кого НЕ рятуємо?

По-перше - нерозумних. Хоча розумність - той ще критерій. Де провести  риску між ще не розумним і вже розумним? 

Мікроби та віруси - зразу ні. А далі що?

Навіть у бджіл є складні ритуали, і навіть їм древні  місцеві духовні лідери проповідували про життя,  смерть і кінець світу, до якого треба бути готовим кожної миті.

Не дуже вони й прониклися, ті бджоли. Все одно збирають мед, щоб пережити зиму, і пилок, щоб годувати малечу і майбутню королеву. 

А що та їх королева зробить, коли й наймогутніші земні  володарі безсилі хоч на мить зупинити  невідворотне?

Тож комахи визнані нами  нерозумними, їх викреслюємо.  Та й живуть не довго. В більшості з них є добрі шанси померти своєю смертю значно раніше, ніж настане година К.

От ще дикі тварини завжди готові й жити, і загинути. Але теж  народжують потомство і вирощують його замість того, щоб прожити останні дні  в спокої та мирі.

Тому про них не треба перейматися. Вони всі  сприймуть прийдешнє правильно, хоч і не зможуть осягнути, що це не їх власна загибель. Це гине цілий великий і колись прекрасний світ.

І зовсім не з їх вини.

Але зважте - людям теж проповідували. З давніх-давен і по сьогодні. І як раз вони повинні з усієї сили готуватися до кінця світу.

Та вони теж не прониклися. Мізерна кількість з них готова. І це зовсім не західні схимники чи буддійські монахи здебільшого. Тобто вони теж, але їх мало в порівнянні з вояками, що завжди знають - кожна мить може стати останньою. 

А всі інші?

Хто складає гроші  до грошей у поті чола, хто ірже і жере, хто прихиляється серцем до когось і хоче взаємності. І всі вони думають, що так буде завжди.

Але ж технічно вони розумні, бо всі в курсі місцевих уявлень про апокаліпсис, як би до цієї теми не ставилися.

Тож спершу люди. Ніяких милих кошенят і вірних розумних песиків. Ліміт.

В давню давнину був цікавий диспут про те, скільки душ поміститься на вістрі голки. І скільки б не вміщали сміливі дослідник, місця залишалося значно більше, ніж зайнято.

Сюди колись один безумний вчений нелегально навіть чуму заніс, щоб швидше набрати побільше душ і визначити хоч приблизно ліміт вістря. Ну таке. Вийшло дуууже приблизно. І на той час не мало прикладного значення. Однієї голки на всесвіт було досить.

А тепер сей світ постарів. Вістря голки майже заповнене. Мертвих настільки більше, ніж живих, що балачки про перенаселення і скорочення народжуваності просто смішні.

А треба ж буде дати ладу всім - і живим, і мертвим. Але то потім. 

Зараз в нас з собою та сама голка. І треба врятувати не більше душ, ніж зможуть поміститися на її вістрі, притиснувшись якнайтісніше одна до одної.

Казенна голка, вже не така гостра, як минулої кальпи, бо  трохи стерли її безтілесні души своїми безтілесними ногами за  ці кілька вічностей, та мій  меч, та її темні окуляри - ото і все польове обладнання.

Думаєте янголи не стомлюються?

Ну майже так. Але й нам треба інколи перемикати увагу, щоб око не замилювалось. І ходити серед людей просто так, не відбираючи - цього на голку, того  залишаємо тут з усім співчуттям до того, що чекає на цей світ.

Коли стемніє, вона любить ходити пішки й заглядати у вікна до людей. Їй конче треба не самій милуватися ідилічними вечірніми картинками за освітленими вікнами, але й мене тягати за собою, щоб я теж поринув у щось там таке атмосферне і  медитативне, і на додачу ще й таке і сяке...

Вона знає стільки довгих слів, що давно втратили значення. Їй треба постійно  повторювати їх, ніби від цього  я згодом запам'ятаю не набір звуків, а якісь важливі змісти.

Не заперечую, куди мені діватися. Вона моя дівчина, а дівчата - ну самі знаєте, з ними краще не сперечатися. Бо і час марно згаєш, і все одно винуватий залишишся.

Та й що там прикидатися?  Ходити з нею старим містом і роздивлятися вікна, що сяють тепло і заманливо - то практично моє найщиріше бажання віднині й повік. Якби ж то було можливо.

Але  робота не жде.

Нам треба  це зробити в строк і на совість. Скажете - янголи інакше не можуть? Особливо Янголи Смерті, вони ж кращі з кращих?

А от ви самі спробуйте дарувати милість хоча б десятку людей на день. Що, вже не так хочеться  казати, хто що може і чому не всі достойні нами помилувані?

Розумників розвелося, а  в нашій конторі  лавка запасних ще вдвічі більше вмістить, ніж є отих, які краще знають,  хто може інакше, а хто не може.