Розділ 31

  Розплющила очі. Знову полон. Картинка не міняється, тільки знову тіло пронизує холод. Роззирнулась, помітивши, що мій кат забрав обігрівач, а в цій пустій кімнаті нестерпно морозно.

   З маленьких вікон вже не пробивається світло. Значить, наступив вечір, або може й ніч. Кімнату освічує лиш маленький ліхтарик, залишений мучителем  при вході.

    Відчуваю виснаження. В горлі пересохло. Знесилено опускаю очі додолу, помічаючи як в напівтемряві блищить мій браслет. Моє світло. Згадка про Дема надає нових сил. Я мушу триматись, він обов’язково мене знайде. Здається, чим довше я тут знаходжусь, тим більше вірю в хепі енд, стаю оптимісткою.

   Як же тут холодно, кров починає стигнути в венах. Навіть при слабкому світлі помічаю, як з рота йде пар. Якщо нічого не зміниться, до ранку я скоріше за все не доживу, просто замерзну.

    Раптом почула кроки. Хоч в серці і жила якась надія, та з появою цього мерзотника, який чомусь занадто зловісно шкірився, вона поволі помирала.

   Прихопивши ліхтар, підійшов ближче й поклав його біля мене. Знову зиркає так, ніби щось вирішує. Від цього погляду по шкірі вкотре забігали мурашки.

-    Цікаво, захоче він за тебе стільки заплатити, чи ні… - Влад говорив загадками, та ще й розтягував слова, мабуть, для більшого ефекту.

    Від холоду і страху вже не хотілось думати. Краще б впасти в забуття.

-    Ти варта тих грошей? – присів біля мене, ніби бажав краще розгледіти. Потім хитнувши головою огидно прошипів: – Ні, жодна з вас не варта.

Від його мерзенної близькості трохи отямилась. Він що просить за мене викуп?

-    Та він мусить заплатити! – він піднявся і продовжував розмірковувати в голос. – Я поверну те, що він у мене забрав.

Що цей негідник верзе? Хіба не він самостійно розорив фірму свого батька?!

-    А потім уб’ю його. – говорив це так буденно, а в мене від подібної думки завмирало серце. – Хоч я і обіцяв цього не робити.

Глянула на нього нічого не розуміючи. Кому він міг це обіцяти?

-    А… ти ж нічого не знаєш. – здається, він цим втішається. – В мене є помічник, а якщо точніше - помічниця, та ще й яка…
Останні слова він вимовив з якоюсь гордістю і мрійливістю одночасно.

-    Тобі, мабуть, дуже цікаво дізнатись хто вона?

Я не піддалась, маска байдужості на цей раз не підвела.

-    А що, я можу все розказати, ти вже однаково нікому нічого не розповіси.

Він радів цим натякам, думає що я буду боятись. Ні, не подарую йому такого задоволення. Якщо подібне майбутнє дійсно невідворотне, то сприйму його з гідністю.

-    Моя спільниця – це Дана!

Перед очима враз постав її злий облік, вона тоді на вечірці у Сема дивилась вбивчим поглядом. І як же ці двоє безумців могли перетнутись, та ще й знаходячись при цьому в різних містах?

-    Ця дівчина настільки тебе ненавидить, що готова була сама вбити, та цю місію я приберіг для себе. Вона тільки забере для мене гроші, якими цей мажор заплатить за твій порятунок. – він демонстративно засміявся. – Він ще не знає, що ти приречена в будь-якому випадку.

-    А чому ти такий впевнений, що вона не втече з тими грошима? – хрипло промовила я, намагаючись стерти з ненависної фізіономії зухвалу посмішку.

-    Вона не посміє!

При цьому його голос прозвучав не надто впевнено. Він що не розглядав такої можливості, плануючи злочин?!

-    Все, що вона хоче – це цей мажор! І що ви всі в ньому знайшли? – відразливо вигукнув Влад. – Вважає, що позбувшись суперниці він знову повернеться до неї. Але цього не буде, а заманю його в пастку, під приводом віддати тебе і уб’ю.

Секунди завмерли. Мерзотник дійсно може виконати задумане.

-    Знаєш мала, а ця дівка не промах! - продовжував вголос захоплюватись довгоногою брюнеткою. – Приїхавши слідом за вами, я спершу все розвідав про твого цього мажора.

Він посміхався, наче вихвалявся, насолоджуючись своєю винахідливістю.

-    Як виявилось, цей дурень кинув кралю Дану, промінявши на тебе. Вона злилась, - мотнув головою пригадуючи, - ой, як же вона злилась! Звичайно, цим треба було скористатись.

   Мерзотник знову перевів погляд на мене, відірвавшись від спогадів. Я не видавала ніяких емоцій і це його розчарувало.

   Нестерпний холод пройняв до кісток. Складалось враження, що рук і ніг у мене вже не було. Коли припиниться це катування? Мабуть, уже скоро.

   А що ж робить Дем? Де він мене шукає? Може, саме зараз несе гроші тій Дані, намагаючись врятувати. Так я була повністю впевнена в ньому. Він зробить все для порятунку, та як виявиться цього буде мало. Навряд чи він встигне…

   Гнітючі думки змінювали одна одну. Згадую ще одну рідну серцю людину. Що буде з мамою, коли все дізнається? Хоч би цей Євген Іванович виявився порядною людиною і підтримав її в скрутну хвилину. Головне щоб у них все було добре.

    А Дем, мабуть, також з часом оговтається, забуде мене. Хочеться щоб саме так і сталось, навіщо йому страждати, він заслуговує щастя. Подумки усміхаюсь, пригадавши дорогі серцю очі. Ніколи не думала, що бувають так добрі, віддані і благородні чоловіки.

    Саме в подібні секунди відчаю, усвідомлюєш, що все б віддала за щастя і спокій тих кого щиро любиш.

   Заплющивши очі, пригадую найприємніші моменти свого життя, це допомагає відгородитись від відчаю і пронизливого холоду. Здається, правду говорять, що перед смертю перед очима може промайнути все життя. Як виявилось майже у всіх найкращих спогадах незмінно присутній Дем’ян.

-    Ей мала, ти чого?!

  Відчула різкий поштовх в бік, від чого знову прийшла до тями. І чому він не дає мені спокою, вириваючи з утішливого забуття? Вже навіть не має сил ширше розплющити повіки.

-    Нея, і от я думаю - пом’явшись мовив кат, - буде не правильно не скористатись всім цим, що ти тут мені так щедро пропонуєш.

  Слова були вироком. Здається, його голос десь зовсім поруч від мого обличчя. Збираю усі сили. Сподіваюсь це вже останнє випробування. Подумки молю Бога, щоб одразу знепритомніти і більше не отямитись, вдруге я не переживу всього того жаху.
Мерзотник присунувся ще ближче, та почав розв’язувати мені ноги. Усвідомивши, що у мене немає сил від нього відбиватись, вирішив ще й зняти наручники. Руки наче не мої, просто впали додолу, через декілька секунд відчула легке поколювання в них, яке все наростало.
Нарешті вільна, та не можу тікати. Раптово замайоріла надія. Все ж треба хоча б спробувати.
Він одразу накинувся на мене, повністю поваливши на підлогу. Відбитись практично неможливо, лиш ніби здалеку чую свій хриплий кволий вереск.