Розділ 27

Дні минали, наче в якійсь чарівній казці. З Демом бачились щовечора, ходили в кафе, зустрічались з друзями, гуляли з цуценям  - весело проводили час, роблячи все, що заманеться.

    Мама, тим часом, зібралась в пансіон зі своїм кавалером, залишивши на мене крамницю і дім. Без неї враз стало самотньо і пусто, і хоча були ще друзі та Дем, її однаково не вистачало.

    Сьогодні вперше працювала сама. Цілий день ледве встигала бігати від одного покупця до іншого. Вони що, всі змовились? Свята вже ж, наче, минули.

    Під обід приїхав Дем, та запросив сходити в найближче кафе, яке знаходиться майже навпроти. Була вимушена відмовитись, так як не мала можливості залишити свій «пост». Він засмутився мов мале дитя, та заявив, що ввечері обов’язково викраде мене, відповіла, що таке буде можливо тільки після того, як погодую і вигуляю Пушка. Відповідальність за «друзів» наших менших.

    Саме так все й відбулось. Крамницю зачинила на годину раніше, адже дуже втомилась за цей несамовитий день. Швидко діставшись автобусом дому, зайнялась цуценям. Як тільки ми з ним повертались з прогулянки прийшло повідомлення:
    «Красуне, ти де? Я приїхав викрадати тебе, а крамниця зачинена…»

    Автоматично глянула на годинник і усміхнулась. Такий турботливий. Швидко набираю відповідь:

    «Дуже втомилась, тому вже вдома.»

    Наступне повідомлення від Дема прийшло вже коли ми з Пушком піднялись в квартиру.

    «Готуйся, через пів години, я тебе заберу.»

    Хоч і відчувала втому, все ж від побачення з Демом не відмовлюсь. І куди він мене поведе цього разу? Швидко одягаю фіолетову сукню, наношу яскравий макіяж, та роблю зачіску. Не можу не підмітити, що відколи ми зустрічаємось, навчилась з блискавичною швидкістю збиратись на побачення. У мене відкрились приховані таланти. Хто б подумав…

    «Красуне, виходь, я чекаю під дверима» - прудко читаю нове повідомлення.

     Чому просто не подзвонити у дзвінок?

     Одягаю пальто, та взуття на високих підборах, які дуже личать елегантній сукні. Подумки благаю, щоб мій наряд підійшов для того місця куди він мене веде. Хоч би це не був якийсь боулінг, катання на роликах, картах чи щось в цьому роді.

    Відчиняю двері, а він з лінивою посмішкою протягує мені блідо-рожеву троянду, захоплено оглядаючи. Взяла квітку з його рук, намагаючись не зруйнувати тієї магії, що враз виникла між нами.

    Він також відчув цей розряд ендорфінів, які оп’яняли і повністю відмикаючи розум. Схилившись поцілував так лагідно і легко, що мені вмить захотілось потонути в цих почуттях. Незчулась як із рук випали ключі, а я ж мала ними замкнути квартиру.

     Це привело нас обох до тями. Поки замріяно стояла, все ще перебуваючи під впливом раптових емоцій, Дем’ян підняв їх і замкнувши двері віддав мені, потім взяв за руку і повів вниз сходами. Це виглядало так, ніби я маленька дитина і по дорозі можу згубитись. Усміхнулась своїм думкам.

     Через декілька хвилин вже опинились на вулиці. Як показують мої спостереження, після новорічних свят січневі морози стають все більш нещадними, особливо ввечері і вночі. Захотілось пригорнутись до нього, щоб зігрітись. Він одразу ж відчув це моє бажання, тому міцніше притис до себе. І вже за мить ми сиділи в його теплому автомобілі.

-    А куди ти мене везеш? – несподівано порушую тишу.

-    Сюрприз.

-    Я хоч правильно одяглась? – не хочу здаватись.

    Він швидко зиркнув на мої оголені нижче пальта ноги і усміхнувшись кивнув. Здається, його радує мій вигляд. Це добре, адже саме для нього стараюсь.

    Попетлявши містом хвилин зо п'ятнадцять він зупинився біля шикарного ресторану, який після новорічних свят світився різнокольоровими вогнями, ніби гірлянда. Я тут ще не була. Оглянулась. На дверях висить табличка «зачинено на спецзамовлення». Зиркнула на Дем’яна з німим запитанням, а він у відповідь усміхнувся і запросив вийти з автомобіля, подавши руку.

    Нічого не розумію. Що це за сюрприз?

    Увійшли в приміщення. Посередині величезного залу знаходився всього один столик, біля нього в рядок вишикувались офіціанти, навкруги були розкидані кульки, а збоку – завмерли музиканти, як тільки побачили нас одразу ж почали грати якусь непримітну мелодію.

-    Що це? – голос прозвучав розгублено.

-    Мій сюрприз. – він нахилився і прошепотів це на вухо.

-    Аж так пафосно!

   Я вже не могла стримати емоцій, не знала чи сміятись, чи просто радіти. Хоч би не образити його цими словами. А Ліні, мабуть, таке б дуже сподобалось. Хоча кого я хочу обманути? І мені це сподобалось: його увага, турбота, все робить заради мене. Про втому вже взагалі забула.

-    Ти ж не захотіла пообідати зі мною, - вкрадливо заявив мій супутник, - тепер будеш знати, що мені не можна відмовляти.

    В цих словах наче був прихований зміст. Та хіба можу йому в чомусь відмовити. Я вже давно полетіла на полум’я як той метелик, зараз лиш кружляю над ним, намагаючись не згоріти.

    Дем’ян, віддав наш верхній одяг офіціанту при вході, провів мене до столика і люб’язно підсунув стілець. Джентльмен навіть в дрібницях.

    Офіціанти запропонували щось замовити, я тицьнула в меню, обравши перше, що кинулося в очі. Хіба можна зараз думати про їжу, хоча якщо чесно, то я добряче зголодніла. Встигла ввечері перехопити лиш бутерброд, навіть не було часу зробити чай, так поспішала на побачення.

    Від алкоголю відмовилась. Дем і так не п’є, адже за кермом, а я після нього можу вести себе нестримано, тому краще обійдусь. Втім, ми і так уже п’яні від власних почуттів.

    Принесли замовлення. Замість алкогольних напоїв нам наповнили келихи соком, імпровізуючи на ходу. Дем підняв свою склянку за нас і світле майбутнє, якщо бути дослівною. Прослідувала його прикладу.

    Невдовзі, він запросив мене на танець. Мимовільно зиркнула на наших музикантів, було якось ніяково, не звикла я до такого, але все ж подала руку своєму кавалеру.