Розділ 12. Дем’ян

Дем’ян
    Я лютував. Вона мене кинула! Ось так без будь якої на те причини. А все ж було так чудово! Сонце як на замовлення, пікнік. Ми весело розмовляли про все, що приходило в голову. З нею було так легко і так добре. Навіть зловив себе на думці, що вона - та єдина. Її неприступність і ворожість кудись зникли. Ось ця весела дівчина мені подобалась так, як ніхто й ніколи. Хотів дихати з нею одним повітрям, стати одним цілим. Як так?! Чому?

    На автоматі  примчав в спортклуб. Якщо я зараз не зміщу свою злість на боксерському рингу, то можу когось вбити. Боксував майже до втрати сил, та це не дуже допомогло. Зателефонував Сему, заявивши, що мені просто потрібно забутись. Це означало, що всі нічні клуби і бари сьогодні наші.

    Він нічого в мене не питав, знає, що розповім, якщо захочу, та я не захотів. Забуття приходило дуже повільно.
                ***     ***    ***
    Прокинувся, наче в своїй квартирі. Придивився. Так дійсно, моє ліжко. Глянув на годинник. Обід. Добре хоч на всіх автосервісах в мене працюють надійні люди, можна й не з’являтись там взагалі. Тим більше є ризик наткнутись на Віринею. Поморщився. Не варто її згадувати.

   Гіркий присмак кави, привів до тями. І думками знову повернувся до цієї дивної дівчини. Схопив телефон, плануючи видалити її фото, та зупинився. А коли це я здавався? Мені завжди вдається домогтися свого.

   Згадую останню зустріч і те, як вона наостанок кинула мені в обличчя, що не хоче більше бачити. Як можна змусити іншу людину бути з тобою? Хіба можливо?

    Дивлюсь на її фото. Тут вона ще зовсім юна і така радісна з подругою. Стоп! Подруга. Відкрив інше фото з адресою. Ось хто може дати мені відповіді на питання.

    Через декілька хвилин, я вже мчав в інше місто за сотні кілометрів звідси. Мене взагалі нічого не хвилювало, хіба що те, як розговорити ту дівчину з фотокартки.

    До пункту призначення доїхав аж під вечір. Підіймаюсь поверхами, шукаючи потрібний номер квартири. Знайшов. Дзвоню у двері і подумки молюсь, щоб потрібна дівчина знаходилась тут. Двері відчинились, мої молитви були почуті, одразу ж випалив, ледве переводячи подих:

-    Доброго вечора. Мені потрібна допомога.

    Незнайомка здивовано оглянула мене з ніг до голови, чекаючи продовження тиради.

-    Це стосується Віринеї.

    Та почувши ім’я подруги, враз змінилась на лиці і зблідла. Ледь не захлопнула перед носом двері, та я їх перехопив.

-    Будь ласка. Це дуже важливо, – не вмію благати, точніше не звик це робити. Та здається, мої слова мали ефект.

-    Хто ви такий і що вам потрібно?

-    Мені вона потрібна. – незнайомка вагалась. – Я впевнений у вас є відповіді на всі запитання.

    Заходив здалека, намагаючись достукатись до цієї дівчини. Здається, вона все прекрасно розуміла, значить може допомогти.

-    А чому ви вирішили, що я буду щось розповідати? Це справи Неї. Якщо вона не хоче щоб ви щось знали, то нехай так і буде.

    Дівчина була права, та я подолав стільки кілометрів не для цього.

-    Друзі завжди бажають найкращого.

-    А ви, що і є те найкраще? – зухвало запитала вона, знову зиркнувши оцінюючим поглядом.

-    Так! – з відповіддю не вагався ні секунди.

-    Гаразд. Проходьте, – промовила невесело зітхнувши.

     Навіть не вірилось, що вдалось так легко здолати її супротив.

    Провела на кухню і міцно зачинила за собою двері. Зрозумів, що у квартирі є ще хтось. Мабуть, хоче щоб розмова залишилась між нами.

-    До речі я Дем’ян. А ви?

-    Лера я. Перейдімо на "ти". То як ти мене знайшов?

    Я простягнув телефон з зображенням її адреси. Вона кивнула, зрозумівши все без слів.

-    Так, що ти хочеш знати?

-    Все. Чому вона так дивно поводиться? Чому боїться стосунків, не вірить у любов. Хто її так скривдив?

    Здається, влучив в ціль, адже Лера якось дивно з острахом зиркнула після цих слів, ніби я її вдарив ними.

-    Не знаю чи буде правильно тобі все розповісти, адже це її таємниця і я обіцяла її нікому не відкривати.

-    Леро, ця розмова залишиться між нами, ніхто не дізнається. – вона все вагалась.  – Вона дорога мені. Хочу допомогти.

    Дівчина кивнула і вийшла. За мить повернулась з альбомом.

-    Ось, - вона показала на фотокартці хлопця. – Бачиш, ти на нього чимось схожий.

    «Не зовсім»  - відмітив я про себе, хоча якась загальна схожість є.

-    Так от, це Влад. Він навчався в паралельному класі. Такий собі багатий денді. Всі дівчата мріяли про нього, а він незадовго до випускного запримітив Нею. Звичайно вона повелась і почала з ним зустрічатись. Про нього ходила лиха слава, та хіба вона слухала ці плітки. – Лера зітхнула і продовжила розповідь. – Він дружив з Денисом і Антоном.

    Дівчина знову вказала на фотокартки згаданих персонажів.

-    Саме тоді маму Неї, Ольгу Степанівну поклали в лікарню з серцевим приступом, через зраду чоловіка. Віринея дуже переживала. Та… - вона замовкла. – Навіть не знаю як далі розповідати. Я ні з ким про це не говорила.

    Зібравшись з силами Лера тихо продовжила.

-    Після випускного вони втрьох відвезли Нею в ліс за місто і там... познущались.

    В мене в очах потемніло від цих слів. Поволі осмислюю сказане і не вірю. Готувався почути що завгодно, лиш не це.

-    Влад пригрозив Віринеї, щоб нікому нічого не розповідала, так як його сім’я досить багата, всі повірять йому, а не їй. Адже в нашому світі правда в того, в кого гроші. Вона саме так і зробила. До того ж боялась, щоб мати нічого не дізналась, так як їй не можна було хвилюватись після пережитого. Це б її вбило. Нея все приховала, знаю тільки я. Та більше знаходитись тут вона не могла і переконала маму продати квартиру, переїхавши в іншу область. Звичайно, вона змовчала, що тікає від своїх спогадів, сказала що Ользі Степанівні буде краще в новому місці, адже тут вона з чоловіком прожила все життя, а той її зрадив.