Розділ 8

    Наступного ранку з мамою на роботу не пішла, так як потрібно було відвідати склад тканин, відібрати зразки для її нової затії, пов’язаної з лялькарством. Тому в крамничку поверталась  уже майже під обід. Яким же було моє здивування коли побачила у нас під магазином уже таке знайоме авто. Ну і хіба не нахаба!? Скільки можна переслідувати мене, наче я даю йому якийсь привід.

    Переступивши поріг, побачила як мама мило з ним гомонить. Настрій вже було зіпсовано. Знову буду вислуховувати цілі лекції. І для чого він знову припхався?

-    О, привіт. – якось аж надто радісно цей нахаба мене зустрічає.  – Зайшов подякувати тобі за подарунок, мамі дуже сподобався шарф.

-    Подякував, все, можеш йти. – мені було не до люб’язностей.

    Мама одразу ж розізлилась і здавалось була готова вбити мене. Однаково прийдеться вислуховувати її повчання. Але вона різко схопилась за серце і тут я уже запанікувала. Кинулась до її сумки по ліки.

-    Мені потрібно в лікарню... – простогнала вона.
    
    Почала поспіхом шукати номер таксі в телефоні.

 - Ходімо швидше я вас підвезу. – несподівано запропонував Дем’ян. Вже і забула, що він поруч.

-    Я викликаю таксі.

-    Яке таксі, швидко в машину!

    Він уже підхопив маму під руку. Похапцем схопила речі і сумку, замкнула крамницю і ми поїхали.

-    В яку лікарню вас підвезти?

-    Я поїду тільки до Антона Львовича. – мама довіряє лиш своєму лікарю.

-    Перша міська, – пояснила я.

    Намагаюсь триматись і бути сильною, а сама думаю, хоч би з нею нічого не сталось. Притиснула її ближче до себе. Все буде добре, все мусить бути добре. Дорога до лікарні в такі моменти здається вічністю.

    Дем’ян допоміг мамі вийти з автомобіля і вона йшла опираючись на нього. Я побігла вперед і буквально увірвалась в кабінет до лікаря, викрикуючи, що їй погано. Антон Львович виставив нас з Дем’яном за двері.

    Про що можна думати в такі моменти? Всі негаразди і проблеми відходять на другий план, здаються якимись смішними і незначними. Усвідомлюєш, що відала б усе за рідну людину, помінялась би з нею місцями.

     Починаю себе картати. Звичайно, це моя вина, що вона зараз тут. Ну чому все так? Відчай. Якщо з нею щось станеться, я цього собі не прощу. Відчуваю як від хвилювання земля починає тікати з-під ніг. Оперлась на стіну і сповзла на лавку.

-    Нея, з тобою все добре? Може покликати лікаря?

    Він легенько торкнувся мого плеча, я не відсахнулась, як зазвичай, лиш мовчки дивилась на його руку. Навіть почала звикати, що для нього я не Рина.

-    Ні, я в порядку. – Мій голос здався якимсь чужим, наче відстороненим.

    Хотілось звинуватити його в тому, що сталось. Може якби не ці переслідування, мама б не почала уявляти його моїм потенційним хлопцем і зараз не знаходилась би тут. Та ні, це не зменшує моєї провини, адже на його місці міг бути хтось інший, а моя реакція не змінилась би. Він не винуватий, це все я.

-    Дем’ян, дякую тобі за допомогу, - кволо промовила я. – Ти нам дуже допоміг, та тобі не варто тут залишатись. В тебе є і свої справи.

    Він пильно вдивлявся в моє обличчя , так ніби хотів запам’ятати назавжди. Розумію, що вперше  за наше знайомство постала перед ним без звичної маски неприступності і холодності. Це гнітить, таке відчуття ніби відкриваю душу, що зареклась ніколи не робити. Та зараз зовсім не до цього. Думки знову повернулись до мами і я почала молитись про себе. Він мовчки пішов.

    Ну чому вони там так довго? Невже все настільки погано? Гіркі питання почали кружляти хижими птахами в моїй голові.

-    Ось тримай, – тихо промовив Дем’ян протягуючи мені горнятко кави. Втупилася в нього з німим запитанням. – Невже ти думала, що я зможу вас тут покинути.

    Якщо чесно, взагалі про таке не задумувалась. Хіба зараз до цього? Взяла гарячий напій. Не люблю каву. Він присів біля мене.

-    Не хвилюйся ти так, все буде добре, адже в іншому випадку нам би вже щось повідомили.

    Чомусь його слова взагалі не заспокоювали. Зробила ковток гіркого напою, потім ще декілька. Глянула на годинник. Скільки можна чекати? Очікування в таких ситуаціях – найгірше. Знову починаю молитись, хоча і не дуже віруюча. Мабуть, такі моменти, коли ми не в силах щось змінити і пробуджують вірити в Бога, вірити, що якась невідома сила допоможе. Віра і надія в краще - все що залишається.

    Нарешті двері кабінету відчинились. Сполохано кинулась до них. Полегшено видихнула, побачивши маму, з нею все було добре. Впала їй в обійми, ледь стримуючи сльози.

-    Не лякай мене більше так. – прошепотіла тихо.  – Що сказав Артем Львович?

-    Я можу їхати додому. Демку, синку, ти підвезеш нас. – весело звернулась вона до Дем’яна так, ніби взагалі нічого не сталось.

-    Звичайно, ходімо. -  а він наче цього і чекав.

    В дорозі вони знову про щось бесідували, я навіть не вникала в їхню розмову. Розмірковувала над усім що сталося, в першу чергу над своєю поведінкою, яка і призвела до всього. Потрібно бути більш обережною в своїх висловлюваннях і якось донести мамі, що не варто аж так відверто пропонувати мене першому ж ліпшому хлопцеві. Від цієї думки мене аж перекосило.

    Під’їхали до будинку. Мама все дякувала і дякувала Дем’яну, та зовсім несподівано для мене запропонувала зайти в гості на чай. Він також цього не очікував, проте здавалось йому сподобалась така ідея. Я глянула в дзеркало заднього вигляду, спеціально зустрівшись з його поглядом і ледь помітно хитнула головою.

-    Дякую, проте іншим разом. – він не зводив з мене очей.

     Як не дивно цього разу він не пішов мені на перекір, як зазвичай. Проте я зарано зробила висновки. У нього вже був інший план. Хлопець повернувся до мами (вона їхала на передньому сидінні).

-    Ольга Степанівна, розумію, може зараз і не час, та хотів би запитати, чи не відпустите Ви Нею у суботу зі мною на вечірку. Там і Ліна буде.