Розділ 2

    Тиждень пролетів непомітно. Неділя. Вихідний! Не те щоб я втомилась, але відволікатись від роботи інколи потрібно.

     Довго спати не змогла, звичка рано прокидатись дає про себе знати. За вікном закружляли пожовклі листки. Люблю осінь, мабуть, усі її люблять. Відчинила вікно і вдихнула на повні груди прохлодне повітря. Вранішнє сонце вже не давало того тепла, що раніше, та однаково ще можна було поніжитись в його промінні.

    Одразу ж захотілось на прогулянку. А що, непогана думка, та й парк у нашому місті доволі красивий. Несподівано з'явилося бажання одягнути одну із улюблених суконь. Я, як і усі дівчата, люблю красиві речі, та зазвичай не хочу виділятись із натовпу, але сьогодні все продиктовано чудовим настроєм.

    Швидко поснідавши та чмокнувши маму у щоку, вилетіла на вулицю. Вирішила зателефонувати Ліні, запропонувала погуляти парком, але вона відповіла, що у неї свої плани, адже тільки-но помирилась зі своїм хлопцем. Змусила мене усміхнутись - хоч у когось все буде добре в особистому житті. Може все-таки вона має рацію і цей Єгор дійсно її доля.

    В роздумах дійшла до парку. Помічаю, що всі алеї навкруги жовті від осіннього листя, яке ще не встигли прибрати комунальники. Але так навіть краще. Пам’ятаю, дітьми ми з подругами любили веселитись кружляючи і жбурляючи його, грались наче в сніжки. І от зараз вже зовсім інші діти бавляться так само, як і ми колись.

    Ностальгія. Згадалось дитинство, інші люди, інше місто, інше життя. Швидко прогнала ці спогади, як і завжди, щоб не ятрити рани. В мене полетіла жменя листя і я наче вийшла з трансу, зрозумівши, що вже деякий час ось так мовчки стою, дивлячись як граються чужі діти. Дівчинка зніяковіла і злякано позиркувала. Усміхнулась їй, отримавши усмішку у відповідь та попрямувала далі.

    В парку у мене є улюблене місце - озеро де живуть лебеді, різні качки та черепахи. І от знову прийшла сюди, присівши на улюблену лавку поруч з вербою. Перехожі підгодовували птахів, а ті настільки довіряють людям, що навіть готові їсти з рук. Замилувалась цією картиною.

-    Красиві птахи , так? – раптово почула пронизливий голос поруч і ледь не підстрибнула на місці.

    Озирнулась. Знову цей нахаба! Розізлилась. Навіщо ось так по-хамськи порушувати чийсь спокій? Вирішила ігнорувати його. Надягнувши свою маску неприступності і холодності, продовжила спостерігати за озером і його мешканцями. Це завжди допомагало позбутись небажаних залицяльників. Та він не йшов і навіть, здавалось, пустив смішок.

    Настрій різко погіршився. Та ні, я не піду звідси, не дам йому зіпсувати свій день.  Продовжую і надалі вдавати ніби насолоджуюсь відпочинком на природі.

-    Часто тут буваєш?

    Взагалі знахабнів, веде себе так наче ми давні знайомі. Моя маска на місці, вдаю байдужість і чекаю поки цей мажор зрозуміє, що тут йому нічого не світить і піде шукати іншу жертву.

-    Якщо ти не розмовляєш з незнайомцями, тоді давай знайомитись – безцеремонно простягнув мені руку. - Дем’ян, але можеш звати мене Дем.

-    Ні. – коротко відповіла я і вже подумувала про втечу.

-    Облиш, – м’яко промовив нахаба, ніби і не розумів, що я його відшила. - Нам все одно доведеться познайомитись, адже ми сусіди.

    Це було досить-таки несподівано. Повернулась і поглянула йому в очі. Зачіска, модний одяг - все як і при першій зустрічі видавало в ньому багатого красунчика. І фігура спортивна, мабуть, не вилазить зі тих своїх спортзалів. Що йому потрібно і який ще сусід? Певно ці запитання відобразились у мене на обличчі.

-    Я власник авто майстерні, поруч з твоєю крамницею.

Він, мабуть, хотів похизуватись, тому і не люблю цих мажорів. Ледь не скривилась. Як же його позбутися?

-    Це не ввічливо, я представився, а ти ні. – ніяк не здавався.

    Знову зиркнула на нього, намагаючись відгадати думки. Очі. Такі глибокі і добрі. Ні, так не буває. Вони ніби гіпнотизують.

-    Віринея – майже прошепотіла я, чим лиш порадувала нахабу.

    От дурепа. Він майже розплився в усмішці. Різко відвернулась і знову вдала, що насолоджуюсь природою.

-    Значить Нея – промовив він, ніби смакуючи це ім’я.

    Завмерла. Як давно мене ніхто так не звав. Це ім’я залишилось в іншому житті, там де занадто багато болю.

-    Ні, Рина. – грубо поправила я цього мажора.

-    Чому ти така непривітна?

-    Що тобі від мене потрібно? – знову глянула на нього.

    Здається розгубився. І я в душі усміхнулась.

-    Значить Рина, - констатував він, - але тобі більше підходить Нея. Я тебе так і зватиму.

    Цей нахаба хоче мене позлити. Може вдати, що мені все одно?

    Незчулась як зухвалець торкнувся мого волосся.  Завмерла. Потім відсахнулась. Тримає в руках жовтий листок. Мабуть, заплутався у волоссі. Розгубилась. Потрібно йти звідси. День остаточно зіпсовано.

    Та піднявшись з лавки, одразу помічаю біля озера дивну парочку Єгор і … це не Ліна! Вони обіймаються. Ось зупинились і цілуються. Шок? Ні, я ж знаю, що чоловіки підлі і зрадливі, а кохання не існує. Хто вірить в нього, тому неодмінно поранять серце.

    Ліна! Як вона це переживе?! Що робити? Бажання одне – розбити його щасливу пику. Саме в цей момент Єгор відірвався від своєї дівчини і поглянув на мене. Здавалось, в його очах було навіть якесь полегшення.

    Ми стояли і дивились одне на одного, і в цю мить чітко усвідомила, якщо він не скаже нічого Ліні, це зроблю я. Але ж так не хотілось розбивати їй серце, знаю як вона вірила в щастя з ним, та хіба є інший спосіб. Все-таки надіюсь, що це зробить він.

    Засмучено попрямувала додому, вкотре переконавшись якими підступними і брехливими бувають люди, та навіть не глянула з яким розгубленим виглядом залишила свого нового «знайомого».