Глава 15.

«Назаре, якщо це твій дурний жарт, то йди за вітром» — я не стала церемонитися і хотіла одразу послати під три чорти та заблокувати номер, але в останній момент передумала. 

«Ні, це я… Той закоханий ідіот, який втягнув тебе в цю авантюру»

Я напевно хвилину мовчки дивилась на повідомлення і не знала, що робити. Ще ніколи я не була така близька до мого таємного шанувальника, якщо він справді існує і це справді не пранк, як казав Назар.

Перестраховуючись я одразу почала шукати цей номер в Інтернеті та додатках, які показують імена власників номеру. Але нічого хорошого я там не знайшла. Номер не був ніде зареєстрований і схоже був куплений нещодавно.

«Ти мені не віриш і правильно робиш. Але я тобі доведу, що я – це я»

Як відповідь на мою мовчанку прийшло ще одне повідомлення, а за ним фото, ті самі листи, які я читала. Відкриті.

А потім ще один лист, вже закритий, але підписаний ручкою «Для Ді» та маленька золотиста коробочка з бантиком. Те, що я отримаю завтра. Ось тут по мені побігли мурашки. 

Настрій підскочив, ентузіазм з’явився. Зараз я буду розгадувати свою загадку. Не вмикаючи світло я пішла на кухню по їстівний допінг.

«Навіщо це все? Чому ти просто не підійшов до мене»

Починаємо наш допит. У світлі холодильника вабили своєю красою пиріжки з м’ясом. Загрібши тарілку я примостила себе на дивані та потерла хитро руки. Зараз ти мені все розкажеш.

«Ти ж себе знаєш, сказала б мені до побачення й обходила десятою дорогою»

Хм, так би й було насправді. Він підозріло добре знає мій характер. Список починає скорочуватися. Напевно… Хоча не обов’язково так добре знати мене, достатньо запитати когось з моїх друзів. Ні, збільшуємо список назад.

«А так думаєш спрацює? Коли я навіть не знаю хто ти?»

Я дивуюсь з його наївності. По його логіці я маю закохатися в людину, яку я навіть не знаю.

«Ти знаєш мене, ми знайомі. Але я хочу бути собою, людиною, якій ти подобаєшся і не приховувати це»

Ну капець, ніби я палки комусь в кобилу вставляю. Будь собою на здоров’я.

«Будь, хто тобі заважає?»

«Ти. Ти ж не випустиш з френдзони. А я хочу бути не просто біля тебе, хочу бути з тобою»

Млинець тобі в печінку. В мене аж другий пиріжок до рота не поліз.

 Хто ти, і чому ти так добре мене знаєш? В моїй френдзоні насправді є лише одна людина – Артем. Але хто зна, хто там ще живе без мого відома. Бо я добре спілкуюсь зі всіма практично. Навіть з Мішею ми дійшли нарешті до адекватних стосунків.

«А може випущу?» — провокативне питання й одразу така ж відповідь.

«Ну от і подивимось»

«Уяви, що ти мене не знаєш, я не хтось з твого оточення, не будуй здогадок, познайомся зі мною іншим»

І що йому відповісти? Спілкуватися з людиною, яку знаю, але не знаю, бачити в ній хлопця, приймати турботу, опіку та подарунки. Фліртувати? Відчути себе своєю героїнею, яка закохується в невідому людину? Чи здатна я взагалі на такі емоції?

«Можеш не відповідати, просто подумай над моїми словами.  А зараз йди спати, маленьким дівчаткам час в ліжко, навіть якщо ти щойно прокинулась, в тебе був важкий день»

А от звідки він знає, що я спала? Про це може знати Юля, якої наче немає вдома й Артем, який практично вклав мене в ліжко. Хм…

Не довго думаючи я спакувала решту пиріжків в пакет і вилетіла у двері. Мій шлях пролягав на два поверхи вище. Адже мені терміново треба подякувати другу за допомогу та підтримку і погодувати його пиріжками.

— Діан? — Двері мені відкрив Міша. Кивнувши головою я прямим шляхом пішла до Артема. Чим більш зненацька я його застукаю, тим більші шанси на правду. Я постукала і швидко зайшла. Друг валявся на ліжку з ноутбуком. Побачивши мене він смикнувся, захлопнув різко кришку ноутбука і підхопився.

Можливо й не варто було так швидко забігати. Артем міг чим завгодно займатися, а я тут влетіла, як муха в відкрите вікно, різко та агресивно.

— Щось сталось? — Хлопець стурбовано підійшов до мене. А мені аж соромно стало, що підозрюю найкращого друга в такому.

— Ем, та ні, прокинулась і вирішила зайти подякувати за підтримку, — пробелькотівши собі під ніс я всунула йому в руки пакет з пиріжками та зібралась відкланятись.

— Це мій обов’язок, захищати тебе від всяких придурків, — Друг кинув пиріжки на тумбочку та обійняв мене. А я притулилась до його грудей. Дивно, ніколи не помічала, що він такий високий чи що я така маленька біля нього.

У відповідь я теж обійняла його за талію та лише зараз зрозуміла, що Артем без футболки і я притискаюсь до такого трохи підкачаного тіла, а під щокою б’ється його серце. Який гарний звук. Тук-тук, тук-тук, б’ється та заспокоює знервовану душу. І чому я вирішила, що це міг би бути Артем. Я ж для нього, як сестра. Хоча він мене так притискав до себе..

— Ухти, в біцепси виявляється є! — Коли ми відлипнули один від одного я дозволила собі трішки поковзати по кімнаті, але в очі впав Артем, — Коли ти їх встиг завести? Активно качаєш руки?

— Тьфу на тебе, збоченка. — Друг махнув на мене рукою і пішов до заповітного пакетика з їжею. А я побачила поруч на тумбочці майже випиту пляшку з вином. Ухти, то хтось сьогодні п’є.

Я вже казала, що з другом моя скромність не працює? Так от, я сіла поруч, налила собі в чашку вина та присмокталась. Вино виявилось смачним.

— Пригощайся, — фиркнув Артем, розпаковуючи пиріжки.

Так ми й сиділи, друг їв пиріжки, я притулившись до його плеча пила вино. Гармонія, спокій та алкоголізм.

— То чого ти прийшла? Справді занести пиріжки й подякувати? Якось не вірю, — через деякий час Артем повернув до мене голову і пильно подивився в очі.

— Тобі чесно? — Я трошки випила, трошки пригрілась біля друга і трошки захотіла знову спати. 

— Ні, збреши, — фиркнув хлопець. Хих, цікавий такий, я ж без проблем.

— Розумієш, — я обплела руками руку Артема, — мені написав мій таємний шанувальник, ну принаймні він представився ним, — закинула ноги на його ногу, — і от в якийсь момент я подумала, що ти можеш бути ним.