Глава 9.

«Бути чи не бути, ось в чому питання»  — корявим почерком я вивела в своєму блокноті.

Я всадила своє тільце на останній парті, сховалась за широкою спиною однокурсника і почала вести сердечні розмови сама з собою.

В стовпчик вивела всі імена підозрілих хлопців в моєму оточенні. Найбільше знаків питання в мене виникає до Сергія Олександровича. Але з ним я хоча б розберусь вже зовсім скоро, після закінчення пари.

А Назар? Ось сидить за два ряди від мене і позіхає на весь рот. Сказав, що мусив їхати сьогодні в інший кінець міста по справах, тому не виспався. Але чи не пов’язано це з рожевими тюльпанами в мене під дверима? Та й на перерві він якось підозріло на мене косився. Все, вирішено, завтра зранку беру ковдрочку і йду полювати на таємного шанувальника. Бо ці думки зведуть мене з розуму.

Артему я казати про це нічого не буду, як і Юлі. Артем може розповісти Міші, а вони обоє в списку підозрюваних. А подрузі не буду казати для профілактики. Якщо вона причетна до цього, то мій хитрий план не зіпсується. Бо вона нічого знати не буде.

Поки що в списку головних підозрюваних Артем, Сергій Олександрович, Міша та Назар. Решта хлопців зі списку поки що жодним чином себе не проявляли. Ну і добре, голова в мене й так забита.

З того всього я й забула про свою книгу майже. А раніше кожен день по кілька разів заходила дивитися статистику. А зараз лише встигаю на коментарі відповідати. А я ж з таким задоволенням створювала цей світ та героїв.

Я лише починаю свій шлях письменниці, тому зробила одну з головних помилок. Створила головну героїню такою якою б хотіла бути я. А головного героя таким про якого хлопця я мрію.

А потім в реальному житті я не можу знайти собі нікого. Чому б це раптом? Можливо це пов’язане з тим, що в реальному житті мене не оточують ідеальні люди? Навколо мене справжні хлопці з своїми недоліками, проблемами і які не вміють читати думки, щоб без слів зрозуміти всі заскоки.

Як повернутися з мрій до реальності? Як побачити в людях з купою недоліків прекрасне. Навіть якщо згадати Артема. Я навіть ніколи не розглядала його як хлопця. Ну якщо не рахувати школу. В свідомому вже дорослому житті він завжди був у френдзоні. Бо дружити з ним класно. А от як будувати стосунки з несерйозною та невідповідальною людиною?

Про яку підтримку і опору може йти мова?

Хоча він завжди був поруч, коли потрібен. Але ці дурні стереотипи поставили на ньому хрест. Якщо немає роботи та гарних оцінок, то він безвідповідальний та не перспективний. От розумом я це розумію, а щось в душі всеодно боїться такого розвитку подій.

А Міша? Він ніби розумний, веселий, перспективний, роботу гарну має, зарплату теж. Але уявити себе з ним… Не можу. Ми навіть поговорити нормально не можемо. Постійно натикаємось на якийсь конфлікт. А потім Артем нас розбороняє. І це взагалі не та історія про від ненависті до кохання. Бо ненависті в мене до нього немає, швидше байдужість. Він мене практично не хвилює. Якщо раптом він виявиться таємним шанувальником, то скоріше за все я поясню, що між нами нічого не може бути і я не уявляю собі наші стосунки.

А Назар… Схрещую всі пальці по черзі, щоб це виявився не він. Самозакоханий егоїст, якого не хвилює думка інших. Він думає лише про себе, а решта вже не його проблеми. Не вірю в його щиру симпатію.

А Сергій Олександрович? Нонсенс. Я не вірю, щоб в такого викладача, як він виникли симпатії до студентки. Та й не став би він займатися такими дурницями як таємні подарунки, записки і тому подібне. Скоріше за все він справді хоче поговорити за методичку.

За роздумами я навіть не помітила як пролетіла лекція з неорганічної хімії, яку я нахабно не слухала. Не те, щоб я була тут сама розумна, але весь матеріал, який нам викладав старенький викладач давно вже вивчила. З Євгена Семеновича вже сиплеться пил, а він в свої дев’яносто років продовжує ходити в університет та скрипучим голосом розказувати про неорганічні сполуки. І головне правило його лекцій – повторити багато раз, щоб точно закріпити. Мені достатньо двох лекцій, щоб повторити та закріпити, але наша відвідуваність впливає на оцінку за екзаменаційну роботу. Тому кожного четверга в нас бійки за останні ряди.

Так от, почалась велика перерва і я з усіх ніг побігла в лабораторію Сергія Олександровича. Там панував холод і тиша. Біля однієї стіни розмістилось кілька робочих столів, по середині простір займав великий стіл, а під іншою стіною рівним рядом стояли шафи.

 За лабораторним столом два аспіранти змішували якісь реактиви, Ірина Петрівна, викладачка загальної хімії, закопалась в папери, а Сергій Олександрович дивився фільм в навушниках. Так от чим займаються викладачі у вільний час. Готують лекції нам на завтра. Однозначно. А фільм це лише для натхнення.

Викладач сидів до мене спиною, тому він навіть не помітив як я зайшла, довелось обійти стіл та стати навпроти нього.

— А, Діано, ти вже прийшла. Чудово сідай, маю до тебе розмову. — Сергій Олександрович швидко зняв навушники та кивнув на стілець навпроти. Аспіранти нагострили вуха, Ірина Петрівна, здається, навіть не помітила мого приходу.

— Сергію, Тарасе, принесіть, будь ласка, дистильовану воду. — Чоловік легко та елегантно позбувся зайвих вух. Хлопці розчаровано зітхнули, взяли куртки та вийшли. Дорога їхня пролягає до іншого корпусу снігами.

Далі Сергій Олександрович зупинив свій задумливий погляд на Ірині Петрівні. Але вона цього навіть не помітила і продовжила далі сидіти в глибоких роздумах та паперах. Поки викладач думав, що ж робити я дозволила собі трохи залипнути.

Високий гарний чоловік з підтягнутою фігурою захопив не одне серце в нашому потоці. А його харизма, яка заходить першою. А його іронічна посмішка та піднята здивовано брова. І саркастичні жарти, які ніколи не переходили межу. А новаторський спосіб пояснення матеріалу. Це все робило його практично ідеальним.

Не дарма декан високо задирав ніс та пишався, що вкрав Сергія Олександровича з іншого університету. А ми просто раділи, що лекторка, яка раніше вела ці предмети щасливо пішла на пенсію.