Глава 7.

Криком, криком, криком з душі
До мене тихо-тихо говори.
Як же тепер бути мені,
Бо я не знаю вже без тебе днів...

Domiy & SHUMEI - Не пройде

— Та як він сміє! — Як тигр в клітці я металась по кімнаті, — я не дівчинка, а генерал! На себе нехай гляне. Утриманка батьків! Де мій список?!

Я витрясла все з рюкзака, шукаючи блокнот. Як завжди за законом підлості він випав останній. Там був список моїх потенційних таємних шанувальників, де третім пунктом було записано Артем Самсонюк.

— Зараз чорним маркером замалюю.  Якщо я нікому не треба, особливо йому, то мені ж і простіше. Мінус один претендент.

Але маркер не знайшовся, а закреслювати звичайною ручкою мені не хотілось. Треба, щоб він побачив, що я його жирним чорним шаром замалювала, щоб аж на іншу сторінку перебивалось!

— Потім закреслю! — З цими словами я шпурнула блокнот на ліжко, але він перелетів його та збив з тумбочки вазу з квітами. З голосним звуком вона розбилась, а троянди розсипались по підлозі.

• Що ти бушуєш? — В кімнату зайшла Юля і побачила мене на колінах біля троянд. Я збирала їх знову до купи, вибираючи з уламків скла.
• Випадково збила блокнотом, — не підіймаючи голови відповіла, — все добре, не хвилюйся.

На останній фразі голос мене підвів і я схлипнула, а потім розревілась. Крізь сльози в очах я намагалась зібрати всі квіти, але руки вже не слухались.  Я пригорнула до себе кілька троянд і згорнулась клубочком на підлозі біля ліжка.

• Сонце, — подруга присіла біля мене та погладила по плечу, — ти так засмутилась через слова Артема?
• Засмутилась, — я голосно схлипнула, — бо я не така. Мені теж хочеться любові, тепла, підтримки, бути ніжною та жіночною! — Кожне слово робило нову різану рану на моїй душі. — Але в мене не виходить! Ніхто мене не любить, я навіть Артему не треба! А ми вже стільки років знайомі.

Гіркі сльози знову покотилось моїм обличчям, скапуючи на квіти. В середині розливався біль, наче гаряча лава, обпікаючи нутрощі. Виявляється неприємно усвідомлювати себе нікому не потрібною.

— Ти ж розумієш, що він це не серйозно сказав, — Юля сіла поруч, притулившись боком до мене, — в запалі сварки ляпнув, щоб тебе теж зачепити. Бо його точно зачепила за живе.

— Може й ляпнув, щоб зачепити, але це ж означає, що він так думаааає. — Я закрила очі руками, бажання зникнути з цього світу стало нестерпним. Сховатися, зникнути, не існувати, не відчувати.

— Якби ти була не потрібна, він би не був твоїм найкращим другом. — Спробувала переконати в протилежному сусідка. Пфф. Моя істерика лише набирала обертів.

— Може йому я  для чогось потрібна. Просто користується мною. — Усвідомлення цих слів змусило мене плакати сильніше. От, йому вигідно дружити зі мною! Очі потроху почали перетворюватись в щілинки.  

— Та з чого ти взяла це?! — Розізлилась Юля. — Перестань про нього так погано думати. Це твій найкращий друг! А ти поводишся по хамськи, спочатку ображаєш його, а потім знецінюєш його почуття до тебе.

— Бо я нікому не потрібна! — Я повернулась до сусідки та підвищила голос, намагаючись донести істину до дівчини.  — Не заслуговую я на це! Бо немає мене за що любити, немає за що обожнювати, нікому я не треба така як є! Розумієш?! Я постійно повинна чогось досягати, добре вчитися, гарно вдягатися, бути милою та жіночною. А в мене не виходить! Я не виправдовую очікування. Ні батьків, ні сестри, ні викладачів, навіть Артема! Ти ж чула, що він сказав — я не дівчина.

Від мого запалу аж перестали литися сльози. Але подруга знову не зрозуміла.

— Ти така, яка ти є і тебе люблять за це. — Заглядаючи мені в очі знову завела свою пісню Юля. Ти їй пісяй в очі, а вона каже, що дощ йде. Ну як вона не розуміє?!

— Ти не розумієш, — я махнула рукою та знову відвернулась, ігноруючи її бажання обійняти мене.

— Куди ж мені, — фиркнула подруга. А за кілька секунд пролунав  дзвінок у двері й вона пішла. А я залишилась наодинці зі своїми думками та своєю непотрібністю.

Як в дитинстві, бажаючи заховатися, я залізла на ліжко та сховалась з головою під пледом. Троянди я взяла з собою, обіймаючи, наче м’яку плюшеву іграшку.

Десь за межами мого укриття почулись кроки, потім ліжко прогнулось під додатковою вагою і чиїсь руки мене обійняли поверх пледа. Мені навіть не потрібно було висовувати носа, щоб впізнати Артема. Ми обоє запальні, але обоє швидко відходимо від сварок та приходимо миритися.

І якби зараз він не прийшов, то я б витерла сльози та пішла до нього. Бо як не крути — він моя найрідніша людина, скільки б я не називала його прокляттям всього мого життя. Він завжди був поруч, в моменті радощів та падінь, підтримував, мотивував та жалів. Моя тиха гавань в цьому бурхливому океані життя.

А коли батьки поїхали на заробітки до Польщі і я на нервах посварилась зі всіма, навіть зі старшою сестрою, він приносив мені канапки, бо я відмовлялась виходити з кімнати.

Друг пригорнув мене до своїх грудей. Довелось висунути квіти зі свого укриття, щоб зручно влаштуватися та обійняти у відповідь, але свої заплакані очі я з під пледа не показала.

— Вибач мені, — над вухом тихо пролунав голос, — ти потрібна, як мінімум мені. Хто ще буде мене безплатно годувати? — Артем пустив сміх в голос, але я почула і прихований біль.

— Ти геть тю-тю? — Довелось таки вилізти зі свого укриття та подивитися йому в очі. — Ну ляпнула язиком, не подумала, просто я хочу, щоб ти був щасливий. Але постійно забуваю, що в нас можуть бути різні погляди на життя. Я не хотіла робити тобі боляче, пробач мені, будь ласка.

В його очах плескався смуток, бо я таки зачепила його за живе. Але й він мені зробив боляче.

— Плакала, — Артем не відповів на вибачення, лише погладив мене по щоці, а я знову використала його як подушку, підтверджувати чи спростовувати його слова не мало сенсу, бо по мені все видно. По відчуттях я стала схожа на дівчину азійської зовнішності — очі перетворились на щілинки.