Глава 6.

То не люди на душі лишають шрами
То не люди – то їхні гострі жарти
То не люди все перетворюють на драми
То актори абсурдного театру

KOLA - Край

— Це перестає бути кумедним, — я лежала на дивані в нашій кухні-вітальні та гіпнотизувала поглядом килим на стіні. Це чудо минулого століття залишилося від мами власника квартири, в якого ми з Юлею орендуємо житло. Олексій дозволив робити нам все що завгодно в його квартирі, але на килим навіть не дихати. Бо з’явиться його матір і зробить з нас доріжку в коридор.

А тепер уявіть квартиру в стилі хай-тек, де немає нічого зайвого і килим на стіні. Прикольно правда?

— Йой, та чому ти хвилюєшся, — мене відірвав голос Юлі, — рано чи пізно дізнаєшся хто твій таємний шанувальник, — подруга спокійно займалась своїми нігтями, паралельно наглядаючи за курячими крильцями в духовці, та не розуміла моєї паніки.

— Звісно, це не в тебе з'явився таємний шанувальник, який може виявитися твоїм викладачем, одногрупником або кимось ще зі знайомих тобі хлопців. — Я вхопила апельсин зі стола та почала агресивно його перекидати з руки в руку.

— Головне аби не зі знайомих тобі дівчат, — засміялась Юля, але потім стихла під моїм поглядом. — Але якщо це справді Сергій Олександрович, то це ж прикольно. В тебе будуть точно гарні бали за предмети.

— Пфф, — одним звуком я виразила все своє відношення до цієї ідеї, а потім додала ще словами, — знайшла дурного, він бідний біжить і спотикається, бачиш пилюка аж до Польщі стоїть. Це він так летить мені за бали домовлятися.

— То летить чи біжить? — Причепилась до моїх слів Юля, як реп’ях до волохатої дупи.

— Поспішає, — а я доповнила відповідь висунутим язиком.  — Але ні, думаю тут щось інше. Може навпаки, він дізнався щось про мого таємного шанувальника?

Я аж підскочила від цієї здогадки. Але мою енергію швидко загасила подруга своїми кислими, як лимон словами.

— То сходи, запитай. Шановний Сергію Олександровичу, не підкажете випадково, може ви знаєте, хто мій таємний шанувальник? Бо так цікаво, що ні спати не можу, ні їсти, ні ваш предмет вчити. І підозрюю всіх, навіть вас.

— Ой все, — я знову впала на диван, нахмурившись та склавши руки. — То запропонуй щось своє.

— Придивись до Назара, — дівчина стиснула плечима та пішла діставати своє чудо кулінарії, — якщо не збіг і це справді він, то ти помітиш його реакцію на себе. Але сподіваюсь, що це лише випадковість.

— І я, — знехотя погодилась з подругою. В нас обох Назар викликав не найкращі емоції. Його популярність подарувала йому зіркову хворобу. Він одягнув золоту корону і не знімав, а кожен, хто хотів його повернути на нашу грішну землю піддавався шаленому хейту. Тому не вірю я, що йому захотілось простого людського кохання. Хіба лише він міг це зробити заради нового відео.

— Про що мовчимо? — В кухню залетів Артем. Він, як завжди завітав до нас на вечерю, щоб поїсти смачно та безплатно.  — Ммм, що за божественні аромати. Юлю, якби ти вже не була заручена, я б покликав тебе заміж. І ти б до кінця свого життя готувала мені їжу.

— Може до кінця твого життя? — Не відволікаючись від перекладання крилець на тарілку запитала подруга.

— Не обіцяю, не обіцяю. — Артем похитав головою і впав на диван. Але на дивані була я! Тож його нагла шкірка приземлилась на мої ноги й ще й помостилась, втоптуючи мене глибше. Копнути, на жаль, не вийшло.

— Артем, а що означає «Activision Blizzard»? — Неочікувано для всіх запитала Юля.

— Це дуже класна компанія, яка створює ігри. Моя улюблена гра якраз створена ними, а що? — Хлопець побачив, що я трохи напружилась і очікувально підняв брову. Але відповіді не дочекався.

— Ти думаєш, що це може бути Артем? — Я повернула лице до подруги, але вона продовжила займатися кулінарією. Лише за хвилину ми почули її голос.

— А чому б і ні? В списку підозрюваних є, про ігрову компанію знає, про книжку твою теж, межа між вами є, аж дві. — Подруга наводила вагомі аргументи, але вони взагалі не вкладались в одну купу. Бо…

— Але є один нюанс, — я не втримала свій гострий язик за зубами. Занадто накручена була сьогоднішніми подіями.  — За стипендію всі ці подарунки не купуються. А дехто, не будемо тикати пальцями, але не я і не ти, — в цей момент я подивилась на друга, — не хоче навіть своє домашнє завдання виконати, не те щоб знайти роботу. Адже так прекрасно жити чужим коштом. Коли батьки скидають гроші, домашку можна списати, а весь свій час провести в іграх, що очі починають вилазити з орбіт.

— А чи є сенс взагалі залицятися, як дехто, не будемо тикати пальцями, але не я і не Юля, — Артем вскочив та став навпроти дивану, поклавши руки на пояс, — хоче фінансової самостійності, стабільності й більше грошей? І цього всього досягнути самостійно, а не розраховувати на когось ще.  Бо бачте цінність людини не в тому, хто вона, а в тому скільки заробляє. Ти ж взагалі не думаєш навіть про стосунки. Краще з’їсти таргана, ніж закохатися.

— Бо я хочу мати щось за душею, а не жити бідно та щасливо. З милим рай і в наметі? Це не моя історія. Оглянься. Люди чогось досягають в житті! — Я теж підскочила та стала навпроти, повторивши позу хлопця. — Вони працюють, навчаються, падають і підіймаються, а не просто ниють, що життя складне і нічого не виходить!

— Та ти ж не бачиш далі свого носа! Зациклилась на грошах і своєму розвитку! День в який я не зробила нічого корисного пішов до дупи. Ти теж хоч по сторонах глянь! — Майже кричав друг. — Глянь хоча б на Юлю. Вдягається гарно, готує, фарбується, любить свого хлопця, підтримує, заміж планує йти, дітей народжувати, не рахує кожну копійку і спокійно дозволяє чоловіку бути чоловіком! А ти, як генерал, а не дівчинка.

— А на кого мені треба розраховувати, як не на себе?! — Я почала кричати, не стримавши емоцій. — От попадеться хтось такий як ти й що далі?! Будемо у двох жити за гроші твоїх батьків? Ти ж не можеш навіть себе підняти з комп’ютерного крісла, щоб в магазин сходити! Про яке забезпечення сім’ї може бути мова?