Глава 5

I can buy myself flowers
Write my name in the sand
Talk to myself for hours
Say things you don't understand

Flowers – Miley Cyrus

Я йшла в університет та думала. Шукала відповідь в душі чи хочу я взагалі стосунків. І якщо хочу, то з ким?

Я навряд закохаюсь в цього таємного шанувальника, бо я його не знаю. Навіть якщо це не розіграш, а реальна людина, якій я справді подобаюсь. Звісно, що мені приємні його подарунки та увага. Але це ж не означає, що як тільки дізнаюсь хто ж він, то одразу скочу в його обійми й скажу «Забирай мене, я вся твоя».

 З високою ймовірністю я навпаки буду його ігнорувати та уникати. Бо не вмію я будувати стосунки з людьми.

Я наче зліплена з двох різних людей. Одна дівчинка-дівчинка: гарно вдягається, вміє фарбуватися, легко знаходить спільну мову з людьми, любить людей, тварин та готувати їсти. А інша людина – брутальний бородатий чоловік: його стиль одягу оверсайз, кеди, кепка, рюкзак, їжу він їсть з доставки або коли хтось приготує, не використовує нічого крім мила та гелю для душу, слухає рок та не любить людей. Він про самотність та самостійність. Хоча домінує в мені часто цей мужчина. Він залякує дівчинку та спокійно собі живе в моїй шкурці.

Як сказала одна мудра дівчина: я не боюсь знайти не ту людину, я боюсь знайти саме ту.

Це ж все буде, фініта ля комедія. Доведеться з нею будувати стосунки, знаходити спільну мову, стримувати свій поганий характер, говорити про нас. Ух, мене аж перекосило, наче лимон без цукру з’їла. Не готова я до таких фокусів. Не готова.

Завдяки зламаному трамваю я розібралась в голові та запізнилась на лекцію. Вважаю, що воно того вартувало. Хоч тепер і доведеться переписувати конспект в одногрупників і самостійно розбиратися з матеріалом. Але нехай, на щастя, я достатньо добре орієнтуюсь в колоїдній та фізичній хімії. 

Тож з абсолютно спокійним виразом мордочки я прилаштувалась на підвіконні, чекаючи перерву. Бо я не настільки смілива, щоб заходити на пару до Сергія Олександровича після початку. Ще з попереднім завданням не розібралась, щоб нове отримувати. Але сьогодні фортуна була не на моєму боці.

— Денисюк! Вам з коридору краще чути?! — Як гроза в ясний день, прогриміло за спиною. Я ледве з підвіконня не звалилась, але в останній момент приземлилась на свої дві.

Посеред коридору, грізно склавши руки, стояв Сергій Олександрович та спопеляв мене поглядом.

А я казала, що якщо мене злякати, то язик з головою перестає контактувати? Не казала? То вже й не буду розказувати. Зараз самі побачите.

— А вам студентки, які заїкаються від страху більше подобаються? — Я повторила його позу. Склала руки на грудях та розставила ноги. Але боюсь він по статурі перемагає, штанги в спортзалі тягає чи що? Звідки в нього такі широкі плечі.

— То може б шановні студентки вчасно на пари приходили? І не довелось би їх по коридорах відловлювати, як котенят, що нашкодили? — Викладач зробив крок вперед, нависаючи над мною.

— А в студенток немає особистого життя, проблем чи неприємних несподіванок? Чому викладачам можна запізнюватися, а студентам ні? Хіба я винна, що трамвай зламався?! — Я теж зробила крок вперед, вперто дивлячись просто в очі.

— А студентки говорити вміють? Пояснити можуть? Чи в них язик для іншого придуманий? — Сергій Олександрович зробив ще крок вперед, між нами залишилось буквально пів метра. Тріщало повітря від напруги, гримів грім, скакали блискавки.

— А ви б не знущались з всіх, хто запізнюється, то може б і язик прорізався. — Я зробила останній крок та гнівно вилупила очі на викладача. Є підозра, що збоку це виглядало, наче бик та червона ганчірка. І не я була тою ганчіркою, ой не я.

— Ах вибачте мені поганому, що ображаю вельмишановних студенток, — проричав у відповідь викладач, — чи були б ви такі ласкаві прийти на лекцію? Притримати вам двері, постелити червону доріжку, увімкнути музику?

Ще б кілька моїх вдалих слів і без крику не обійшлося б. Але у викладача продзвенів телефон. І поки він перемкнув увагу мені вистачило клепки зупинитися. Глибоко в підсвідомості мозок вистукував азбукою Морзе, що я дурна і якщо зараз не зупинюсь, то він піде від мене до якоїсь адекватної.

Ну подумаєш, нагрубіянила викладачу, від якого залежить моя стипендія за шість місяців. Тьфу.

Усвідомлення почало приходити згодом. Коли Сергій Олександрович договорив та повернувся до мене відчуття були, наче він триголова гідра, яка зараз відкусить мені голову. Може він плід моєї уяви й зараз зникне? Але не склалось, він і далі нависав над мною. Добре, що хоч голову ніхто не відкусив. Навпаки, після перемоги над сміливою студенткою, замість знущань, він тяжко зітхнув і кивнув головою в бік аудиторії.

— Йди вже, лихо.

Кілька секунд до мене доходили його слова, а потім я повільно пішла до дверей, намагаючись зрозуміти чи справді мені так пощастило, чи ще мене чекає розплата. І тут в голову осяяла геніальна думка. А раптом Сергій Олександрович мій таємний шанувальник!

Я забула про все, про вину, совість, субординацію.

— А ви знаєте що таке «Activision Blizzard»? — Я різко розвернулась, ледве не викрикуючи запитання.

— Компанія, яка створює ігри, — він відповів не задумуючись, а я спостерігала за реакцією.  Секундна збентеженість і знову впевненість в очах. — На пару! Швидко! Бо будете всі методички переписувати, а не одну.

На цей момент я отримала все, що хотіла, тож пішла таки в аудиторію та зайняла місце на останній парті. Одногрупники майже не звернули увагу на мене, жваво обговорюючи новини. Лише Артем покрутив пальцем біля вуха, натякаючи, що запізнюватись на цю лекцію погана ідея. Знав би він, що я вже встигла сьогодні утнути.

А вже через хвилину зайшов Сергій Олександрович і всі поринули в царство хімії. Силою волі я перемкнула свою увагу з кавалерів на міцели. Хто б не виявився тим таємним шанувальником, а екзамен складати доведеться. Але кілька поглядів викладача я зловила, наче не лише я про нього думала, а й він про мене.