Глава 3

Ти заходиш у останній вагон,
Я тебе не доганяю
Лиш ручкою помахаю
Скажіть мені,
Що це все сон

Klavdia Petrivna, OSTY — Хто ти

— Я сподіваюсь цей день нарешті закінчиться, — залишки моїх нервів спостерігали, як розмішується остання порція  кислоти у розчині.

— Не з нашим щастям, — у відповідь муркнув Артем, малюючи криві графіки в блокноті. Я лише косо на нього глянула та нічого не сказала.

Третю годину поспіль ми сиділи в лабораторії та робили лабораторну роботу з органічної хімії або як кажуть серед простого люду – лабку або лабу. Всього в цьому семестрі в нас налічувалось лише шість робіт з цього предмету, але вони всі мали два мінуси. Перший – це час виконання, який міг досягати двох годин, якщо плитка не захоче швидко нагрівати колбу. А другий – висока точність вимірювання, яку наші криві з Артемом руки не завжди могли забезпечити.

А бонусом ми ще отримали викладача, який змушує перероблювати роботу доки не вийде. Сьогодні ми зловили джекпот: плитка морозилась, вага випендрювалась, руки трусились, а лаба під кодовою назвою «дюшес» все не виходила. Змилуватися над нами ніхто не хотів.

Майже всі наші одногрупники вже отримали задовільні результати та щасливо пішли додому. Залишились лише ми та наші колеги по нещастю Назар та Андрій. Вони трудились біля витяжної шафи, бо їхні експерименти чи то екскременти мали різкий та неприємний запах, лаба під кодовою назвою «тухлі яйця».

Але взагалі я люблю лабораторні роботи та цю особливу  атмосферу хімічної лабораторії. Тільки уявіть. Велика витяжна шафа під стіною в яку можна запхати кілька людей і там закрити (перевірено практикою, якщо що). Стоять довгі високі лабораторні столи біля яких можна і постояти, сумно схиливши голову, і посидіти на стільці, уявляючи наче ти в барі. Можна уявити, що ось в цій колбі не гідроксид натрію, підфарбований фенолфталеїном, а якийсь класний рожевий коктейль. Головне задумавшись не хильнути, бо наслідки не сподобаються. І фінальні акценти в кімнаті роблять дошка, стелаж з книгами, які потрохи осипаються від прожитих років, гігантська шафа з хімікатами, посудом і приладами,  стіл викладача з двома місцями для катувань поруч для бідних студентів, які наважаться захищати роботи. Атмосфери додає стійкий запах хімії. Почуваюсь тут вже як вдома, хочеться закинути кудись ніжки, прихилити голову і віддатися Морфею.

І ось, коли я вже була готова заснути просто на тому клятому барному стільці, притуливши голову до книги з органічної хімії, до носа долетів чудовий аромат цукерок дюшес.

— Вийшло, — прошепотіли з Артемом в унісон, щасливо спостерігаючи, як розчин забарвлюється у світло-жовтий колір.

— Виключай! — Отямившись, я завищала не своїм голосом та зіскочила зі стільця, намагаючись врятували справу кількох годин та купи нервових клітин. Могла не скакати, друг мене почув та успішно вимкнув нагрів.

— Ще б хвилину і перероблювали знову, — по верх окулярів глянув на нас викладач, — якщо зараз визначите останню концентрацію та побудуєте нормальний графік, то можете бути вільні.

Ми переглянулись, перехрестились та пішли визначати концентрацію. Це був ще один додатковий квест. По одній краплі додавати реагенти, уважно спостерігаючи за зміною кольору. А в нас і руки трусились і очі сльозились. Але з горем навпіл побороли.   Значення вийшло нормальне, але є нюанс. Одна точна жахливо випала з нашої ідеальної прямої. Якби відхилення було невеликим ми могли б з чистою совістю його проігнорувати та прийняти за похибку, але така суттєва відмінність…

То ж ми чесно та порядно підсунули її туди, де вона б і мала бути та пішли показувати результати. Маленький фотошоп та ніякого шахрайства. І нарешті почули чарівне слово, яке принесло таке задоволення, що ми ледве не застогнали в голос - «вільні».

— Додому, їсти та спати! — Летіла з корпусу, наче не я щойно засинала за столом.

— А подарунок дивитись не будеш? — Здивувався Артем, намагаючись защебнути на ходу куртку.

— З цією «дюшескою» я забула як мене звати, а ти про таємних шанувальників, — хмикнула у відповідь, — вдягайся і погнали, вдома Юля лазанью приготувала.

— То чому ти досі мовчала, — хлопець моментально закінчив упаковку себе в теплий одяг, взяв мене під руку і потягнув зі швидкістю вітру, добре, що хоч встигала ноги переставляти.

Але подарунок я ввечері таки подивилась. Лист лише відклала до моменту, коли зможу адекватно читати, а не засинати на третьому рядку.

В красивій фіолетовій коробці лежала ціла купа різноманітних солодощів: шоколадні цукерки, зефір, батончики, сухофрукти та горіхи в шоколаді. Загалом все, що я люблю.

— Гарний подарунок, мені подобається, — Артем загріб собі жменю горіхів та передав зефір Юлі. Це той що фиркав зранку. Ага, поки не зрозумів, що якщо буде обурюватися, то нічого не отримає.

— Але цікаво хто ж його приніс, — подруга розламувала по шматочках солодощі, прискіпливо заглядаючи їм всередину.

— Це точно людина з міцними нервами та стійкою психікою, — Артем махав рукою із затиснутими в ній смаколиками, його голова прилаштувалась на моїх колінах. А мої руки прилаштувались в його голові, не в пряму сенсі, звісно. Якщо у прямому, то прилаштувались у його волоссі. Таке собі заспокійливе та одночасно пульт управління. Ляпнув щось не те – можна смикнути за волосся.

— Погоджуюсь, — Юля сиділа навпроти дивану на своєму улюбленому кріслі-мішку. — Треба не нерви, а канати, щоб її стерпіти.

— Мої друзі сидять і обговорюють мене при мені ж, — фиркнула я, ні краплі не образившись.

— А сенс обговорювати без тебе, — здивовано подивився на мене знизу вверх Артем. — Ти ж тоді не почуєш.

— Чесне слово, як я цього одразу не зрозуміла. То хто на вашу думку може бути цим шанувальником? — Мені справді хотілось почути думку друзів, бо я відповіді на це запитання знайти не могла.

—  Я зараз може скажу дурницю, — Юля невпевнено подала голос, — але може не варто шукати? Може це справді людина, якій ти подобаєшся. І він хоче відкритися для тебе. Щоб ти дізналась цю людину з іншого боку. Бо об’єктивно, ви точно знайомі. А ти вже ціле розслідування робити почала.