Пролог

Ціну-цінувати, цінувати життя!..
Ціну-ціну-цінувати кожну хвилинку!..
Ціну-цінувати, цінувати тих, хто поряд,
Їде вгору - а не вийшов на зупинці!..

Кола

Я бігла коридорами лікарні, наче мисливиця, яка вистежує жертву. Хоча так і було. Бо цей гад вирішив все за нас двох, поставив крапку не питаючи моєї думки й сказав, що більше мене не хоче бачити.

Але після всього, що сталось я так просто не здамся. Хоче мене кинути? Нехай скаже все в обличчя і якщо не буде аргументів, які мене переконають… Ой не варто мене злити. Не варто. Не дарма ж в моїй сумочці наручники лежать.

Прориватися в госпіталь довелось боєм, криками, шоколадками, сльозами й проханнями. На кожному етапі мене чекали нові перешкоди. Але це була б не я, якби не дісталась мети.

Моя мета знаходилась за дверима палати номер сім. Сподіваюсь це число стане щасливим для нас. Не гублячи запал, я завалилась в палату без стуку.

Він був один в палаті, лежав на ліжку, спершись на подушку і щось клацав на ноутбуці. Змарнів, схуд, щетина відросла, на обличчі втома і якесь розчарування. Але як тільки він мене побачив, гнів накрив його з головою.

— Геть звідси! — Він закричав та замахав рукою. — Йди звідси, я не хочу тебе бачити. Чуєш! Йди геть і ніколи не повертайся!

Він продовжував викрикувати та проганяти мене, але я не слухала. Бо перед мною була моя рідна людина. Мій коханий, ніжний, турботливий, мій чоловік. І хай там що він собі думає, а я хочу бути з ним. Солоні зрадниці почали крапати з моїх очей. Не через його слова, я ж розуміла чому він мене виганяє.

Серце защемило від емоцій. Довгі місяці я не знала де він, як він і чи взагалі живий. А тут рідні очі, рідне обличчя, знайоме до останньої вії. Мій коханий. Живий! Що мені ще треба для щастя. І я знаю, що я теж його щастя, просто він ще наївно думає, що він уникне мене, зможе прогнати. Смішний.

В якийсь момент його запал закінчився і він побачив мої сльози, але крізь сльози я сміялась. З кожною секундою все голосніше. Радісний сміх залунав в палаті. А мій коханий розгубився. Напевно я його здивувала своєю реакцією. Все напруження цих місяців виходило з мене разом зі сміхом.

Я підійшла до ліжка і сіла поруч на стілець. І жестом фокусника дістала з сумочки наручники. Поки він очманіло кліпав на мене очима я швидко застебнула один наручник на його руці, а інший на своїй. В останній момент він спробував вирвати наручники, але я була швидша. Ось так, тепер ти мене вислухаєш. 

— Ти що придумала? — Знаки питання були в його очах, словах і навіть витали в повітрі.

— Нагадати тобі, що ти нікуди від мене не дінешся, — я хижо посміхнулась і взяла його за руку. — Я тут нову книгу почала писати. Головну героїню придумала, а от з головним героєм біда. Все не клеїться. Станеш моїм персонажем?

— Діан… — В його очах був біль, розчарування, сум і ще цілий букет, — нащо я тобі такий? Я вже ніколи не буду таким, як колись. Ти достойна когось кращого, ніж я. Я був готовий покласти тобі до ніг цілий світ, бути стіною, підтримкою, а зараз… Мені самому треба допомога. Я не хочу бути для тебе тягарем.

— То не будь! — Я почала дратуватися, — будь коханим чоловіком, будь поруч, люби мене, цінуй мене, підтримуй мене. Мені не треба весь світ! Мені треба ти! Один і неповторний. Зроби мене щасливою, бо тільки з тобою я себе почуваю по справжньому живою. Мені дуже прикро, що я так пізно зрозуміла, що поруч зі мною найдорожча, найкраща людина.

— Ти не розумієш, що ти кажеш!

— Я розумію, що я кажу! І я тобі кажу, що я тебе кохаю! Подобається тобі це чи ні!

Тиша запанувала в палаті, він думав, нахмуривши лоб. А мені хотілось притулитися до нього ближче, стерти з обличчя це напруження, розгладити зморшки, розцілувати та залізти під шкіру, щоб стати з ним єдиним цілим, щоб більше він ніколи не зник.

— Ти ж не заспокоїшся і не відстанеш? — За якийсь час він заговорив.

—Ні. Єдина причина по якій я можу тебе відпустити, якщо ти скажеш, що більше мене не кохаєш. — Серце стиснуло лише від думки, що він міг мене розлюбити.

— Дурненька, — на його обличчі розквітла не смілива посмішка, — хіба я можу розлюбити свій Всесвіт. Я не буду тебе проганяти, але подумай добре, я не ображусь якщо ти підеш.

— Дурень… — Не питаючи дозволу, я заповзла на ліжко та лягла поруч з ним, наче не виганяв, навіть підсунувся. І я з чистою совістю закрила очі, притулившись до плеча. Нарешті я вдома, бо дім це там де тобі добре.

А на наступний день, коли я прийшла в палату його не було, ліжко було застелене новою постіллю. Втік… Знову зник. Його лікарка передала мені конверт, в середині був лист.

Пробач, мені треба подумати як жити далі. Не шукай мене, я обіцяю, що з’явлюсь.

От же капость така. Ну нічого, Дочекаюсь, нікуди він від мене не дінеться. 

Хто б рік тому мені сказав, що так буде… Розсміялась би в обличчя. 

Вітаю любі читачі) Блудна авторка повернулась до улюбленого дому Букнет) З оновленою версією книги)