Глава 24

Його пальці на моєму підборідді холодні, але дотик обпікає, як розпечене залізо.

Я змушена дивитися в його очі – сірі, бездонні, як зимове небо перед бурею.

У них не зчитується нічого, крім крижаного спокою та абсолютної влади.

Я відчуваю себе маленьким, переляканим звірятком, що завмерло перед заклинателем змій – не здатна поворухнутися, не здатна відвести погляд, хоча кожна клітина мого тіла кричить про небезпеку.

Повітря в кімнаті стає густим, важким, просякнутим невисловленими погрозами та моїм власним страхом. Я чую, як шалено калатає моє серце, його стукіт віддається у вухах.

– Ти тремтиш, Селесто, – його голос тихий, майже шепіт, але він ріже тишу, як гострий ніж. У ньому немає гніву, лише холодна, констатуюча констатація. Він нахиляється трохи ближче, і я відчуваю ледь вловимий запах озону, ніби після грози. – Чого ти так боїшся?

Мої губи стають сухими. Я намагаюся щось сказати, але слова застрягають у горлі.

– Я бачу брехню, – так само тихо, але з невблаганною твердістю мовить він. – Я бачу страх у твоїх очах. Тих самих очах, що ще нещодавно палали таким зухвалим вогнем. Що сталося з тією Селестою, яка наважувалася віддавати мені накази в коридорі? Куди поділася та сміливість?

Він знає. Він пам'ятає кожну деталь.

– Ти… ти налякав мене, – нарешті витискаю я з себе.

Ледь помітна тінь пробігає по його обличчю.

– Добрe, – каже він. – Можливо, це й на краще. Страх іноді буває корисним. Він змушує бути обачнішим. А тобі, Селесто, обачність зараз не завадить.

Він замовкає на мить, його погляд продовжує утримувати мій.

– Ти переїжджаєш до моїх покоїв, – продовжує він тим самим тихим, гіпнотичним голосом. – Сьогодні ж. І не намагайся чинити опір. Це не прохання. І це не покарання, як ти, можливо, думаєш.

Я зводжу брови. Не покарання?

– Вважай це… необхідним заходом безпеки, – його пальці ледь помітно, майже ніжно, гладять шкіру на моєму підборідді, перш ніж відпустити, і від цього несподіваного, ледь вловимого дотику по моїй спині пробігає дивний холодок, що не має нічого спільного зі страхом. Це… це плутає мене ще більше. Його погляд залишається суворим, владним, але цей миттєвий, майже невагомий жест… Він вибиває мене з колії. – Твоєї безпеки. І мого спокою. Я хочу знати, де ти. І з ким. Кожну хвилину.

Його слова – оксамитові ланцюги. Він говорить про безпеку, але я бачу в глибині його очей холодний розрахунок і невгамовну жагу контролю.

І все ж, той дотик… Він був майже… лагідним?

Мої почуття перебувають у повному хаосі.

Кайлан робить крок назад, ніби даючи мені простір для дихання, хоча повітря все одно здається розрідженим.

Він дивиться на мене так, ніби зважує кожну мою думку, кожен мій майбутній рух.

Його обличчя суворе, але я не можу позбутися відчуття тієї миттєвої ніжності в його дотику, що так контрастує з його словами та поглядом.

І саме в цю мить напруженої тиші, коли я намагаюся розібратися у власних суперечливих відчуттях, з боку гардеробної лунає раптовий, глухий звук.

Щось впало. Не голосно, але в цій дзвінкій тиші – більш ніж достатньо, щоб привернути увагу.

Моє серце падає кудись у п'яти. Ліам!

Я бачу, як погляд Кайлана миттєво стає гострим, як лезо. Він переводить очі з мене на двері гардеробної, потім знову на мене. Його ніздрі ледь помітно розширюються.

– Там хтось є? – його голос тихий, але в ньому дзвенить сталь.

Він робить крок у напрямку гардеробної, його рука інстинктивно тягнеться до ефеса меча.

Паніка спалахує з новою силою.

Я маю щось сказати, щось зробити, відволікти його, але слова застрягають у горлі, а тіло ніби паралізоване жахом.

– Ні, там… там просто… – лепечу я, роблячи крок, щоб заступити йому шлях, але я не встигаю.

Кайлан, не звертаючи на мене уваги, вже рухається до гардеробної.

Його рука, що інстинктивно тягнулася до меча, тепер опущена, але вся його постать випромінює напругу та готовність до дії. Він рішуче відчиняє двері гардеробної і заходить всередину.

Я, немов зачарована, вбігаю за ним, серце гупає так, що закладає вуха.

Маленька гардеробна кімната, заставлена рядами суконь Селести, здається ще тіснішою від його присутності.

Різким, нетерплячим рухом він розсуває важкі оксамитові та шовкові сукні на вішалках, зазираючи за них. Його погляд пробігає по темних кутках, по верхніх полицях, де лежать капелюшні коробки. Тиша. Лише шелест тканини та моє прискорене дихання.

Але там нікого немає.

Ліам зник. Матір божа, як йому це вдалося?

Як він міг вибратися з закритої кімнати, з-під носа Кайлана, так швидко і безшумно? Цей чоловік – не просто людина. Він, господи, бог!

Кайлан завмирає на мить, його спина напружена.

Я бачу, як стискаються його щелепи.