Глава 23

Слова Кайлана, що пролунали з коридору, врізаються в мою свідомість, як крижані уламки.

Я відчуваю, як Ліам поруч зі мною напружується, його рука все ще лежить на моїй талії, але тепер його дотик не викликає нічого, крім бажання втекти.

Переїхати до Кайлана? Жити з ним? Це жахливіше за будь-яку в'язницю.

Щойно кроки Кайлана та слуги починають віддалятися, я вириваюся з обіймів Ліама, хоча він, здається, і не чинить сильного опору.

– Щоденник! – шепочу я, паніка стискає горло. – Мій щоденник! Він у кімнаті! Якщо вони його знайдуть…

Не кажучи більше ні слова, я вислизаю з темної ніші й щодуху мчу коридором до своїх покоїв. Я чую, як Ліам, мій несподіваний охоронець, рушає слідом, його кроки на диво тихі для чоловіка в обладунках.

Кожна секунда здається вічністю. Думка про те, що Кайлан або його слуги можуть першими дістатися до моїх таємниць, змушує кров холонути в жилах.

Я влітаю до своєї спальні, як буревій. На щастя, кімната ще порожня, Кайлана теж немає. Я кидаюся до крісла, де під подушкою сховала маленький зелений оксамитовий щоденник. Мої пальці тремтять так, що я ледве можу його втримати. Куди його сховати? Швидко!

Мій погляд падає на сукню, яку я все ще одягнена – та сама, в якій я була на прийомі, хоч і зняла її на ніч і потім знову одягла, коли мене викликали до галереї. Глибокий виріз… Ризиковано, але іншого виходу я зараз не бачу…

Тремтячими руками я розстібаю кілька верхніх гачків на корсажі і запихаю щоденник у декольте, намагаючись прилаштувати його так, щоб він не надто випирав. Холодний оксамит торкається моєї шкіри.

– Винахідливо, принцесо, – лунає позаду мене тихий, насмішкуватий голос Ліама. Він стоїть, спершись на одвірок, і зі ледь помітною кривою посмішкою спостерігає за моїми маніпуляціями. Його очі блищать у напівтемряві кімнати.

Я спалахую, відчуваючи, як щоки заливаються рум'янцем. Але часу на обурення немає.

– Ти… – починаю я, але саме в цю мить з коридору знову долинає голос Кайлана, цього разу зовсім близько.

– …переконайтеся, що нічого не забули. Особливо з письмового столу.

Паніка стискає мене з новою силою.

– Ховайся! – шиплю я на Ліама, озираючись у пошуках місця. Мій погляд зупиняється на важких дверях гардеробної кімнати. – Туди! Швидко! Охороні не можна перебувати безпосередньо в спальні нареченої головнокомандувача без особливого наказу!

Ліам лише зводить брову, але не сперечається. З тією ж котячою грацією, з якою він рухався провулками, він безшумно ковзає до гардеробної і зникає за дверима за мить до того, як ручка на вхідних дверях моєї спальні починає повертатися.

Я ледь встигаю зробити кілька кроків до центру кімнати, намагаючись надати своєму обличчю виразу, відмінного від панічного жаху, коли двері відчиняються і до кімнати входить Кайлан.

За ним видніються постаті двох слуг, що тримають у руках порожні скрині.

Кайлан зупиняється на порозі, його погляд миттєво знаходить мене. Я стою посеред кімнати – розпатлана після бігу, сукня трохи з'їхала набік, щоки палають, а в очах, я впевнена, все ще горить відблиск пережитого страху та адреналіну.

Я, мабуть, виглядаю як загнаний звір.

Він повільно оглядає мене з голови до ніг, і на його обличчі не здригається жоден м'яз. Але я бачу, як його очі ледь помітно звужуються, фіксуючи мій стан.

– Залиште нас, – наказує він слугам, що стоять позаду нього, його голос рівний і холодний. – Я покличу, коли закінчимо.

Слуги мовчки вклоняються і зачиняють за собою двері, залишаючи нас удвох у цій кімнаті, яка раптом здається занадто маленькою, занадто тісною.

Я здригаюся всім тілом, коли Кайлан робить повільний крок до мене… потім ще один….

Він зупиняється прямо переді мною, так близько, що я можу відчути ледь вловимий запах його парфумів, змішаний з ароматом свіжого повітря.

Його погляд важкий, він ніби свердлить мене наскрізь. Потім, не кажучи ані слова, він простягає руку і двома пальцями – холодними, сильними – бере мене за підборіддя, злегка піднімаючи моє обличчя і змушуючи дивитися йому прямо в очі.