Глава 22

Темрява огортає мене миттєво, густа й майже відчутна на дотик.

Єдине світло – тонка смужка, що пробивається з-під дверей.

Повітря тут важке, пахне пилом, вогкістю і чимось їдким, схожим на засіб для чищення.

Простір такий малий, що я відчуваю тіло Ліама майже впритул до свого. Його рука все ще міцно стискає моє зап’ястя, пальці – мов залізні лещата.

Моє серце б'ється шалено, гупає так сильно, що, здається, його стукіт відлунює від сирих стін цього закутка.

Я намагаюся вирвати руку, але його хватка лише міцнішає. Я відчуваю жар його тіла, його дихання – рівне й глибоке, на відміну від мого, уривчастого й панічного – десь зовсім поруч, біля мого вуха.

Кожен мій вдих наповнений його запахом – не формальним запахом палацового вартового, а тим самим, диким і невловимим, який я відчула на балконі: шкіра, ніч, і щось ще, що бентежить і тривожить одночасно.

– Що… що ти робиш? – шепочу я, голос зривається.

У напівтемряві я ледь розрізняю його обличчя, каптур шолома все ще приховує більшу його частину, але я бачу блиск його очей, спрямованих на мене.

І я чую в його голосі ту саму лисячу посмішку, яку бачила в коридорі.

– Тихіше, принцесо, – його шепіт обпікає шкіру, змушуючи мене здригнутися. – Хіба ти не хотіла дізнатися, що ховається в тінях цього палацу? Ось тобі одна з них. І ти в ній – разом зі мною.

Я відчуваю, як моє тіло напружується, готове до опору, але водночас якась зрадницька частина мене усвідомлює цю дивну, небезпечну інтимність моменту.

Ми заховані від усього світу, в цій крихітній, темній комірчині, і єдина реальність зараз – це його присутність, його дотик, його тихий голос.

– Чому ти тут? – питаю я, намагаючись надати голосу твердості, хоча серце все ще вистрибує з грудей.

– Я маю свої причини бути тут. І, схоже, наші шляхи знову перетнулися. Ти не рада мене бачити, Селесто?

Він вимовляє моє ім'я – не титул, а просто ім'я – і воно звучить на його вустах якось особливо, майже пестливо, що контрастує з його залізною хваткою.

– Ти налякав мене до смерті! – виривається в мене. – І ти ризикуєш усім, розгулюючи тут у формі! Тебе ж шукають!

– Шукають, – спокійно погоджується він, і я відчуваю, як його тіло ледь помітно рухається ближче, зменшуючи й так мізерну відстань між нами. Його стегно торкається мого, і я мимоволі відступаю глибше в нішу, впираючись спиною в холодну, шорстку стіну. – Але, як бачиш, поки що не знайшли. І я тут не для того, щоб мене спіймали. Я тут… через тебе.

Ці слова лунають у моїй голові, змішуючись зі стукотом серця. Що він має на увазі?

Його обличчя нахиляється ще ближче.

Я бачу лише темний силует, але відчуваю його погляд на собі, інтимний і пронизливий, ніби він бачить мене наскрізь у цій темряві.

І перш ніж я встигаю щось зробити, його губи накривають мої.

Поцілунок раптовий, як спалах блискавки в темній кімнаті. Спочатку – шок. Я завмираю, моє тіло кам'яніє від несподіванки.

Його губи теплі, вимогливі, вони рухаються на моїх впевнено, ніби він має на це повне право. Одна його рука все ще лежить на моєму плечі, інша опускається на мою талію, притягуючи мене ще ближче, змушуючи моє тіло притиснутися до його в цьому тісному, задушливому просторі.

Темрява ніші, запахи пилу та вогкості, стукіт мого власного серця у вухах – все це змішується в один калейдоскоп почуттів. Я відчуваю легку щетину на його підборідді, смак чогось терпкого, як лісові ягоди, на його губах.

Частина мене кричить від обурення та страху. Але інша частина… інша частина, яку я так старанно пригнічувала в собі, зрадницьки здригається від цього несподіваного дотику.

Я не відповідаю на його поцілунок, але й не відштовхую його одразу.

Я заціпеніла, розгублена, мої думки плутаються.

Він відчуває мою нерішучість, і його поцілунок стає глибшим, більш наполегливим, ніби він намагається розтопити лід мого опору, дістатися до чогось справжнього під маскою Селести.

І тоді, так само раптово, як і почав, він відривається від моїх губ.

Я важко дихаю, намагаючись впоратися з вихором емоцій. Мої щоки палають. У напівтемряві я бачу лише блиск його очей, вони вдивляються в мої уважно, вивчаюче.

– Ось так, принцесо, – його голос тихий, але тепер у ньому звучить якась дивна, хрипка ніжність, змішана з тією самою лисячою посмішкою. – Неприємності стають набагато цікавішими, коли ти не намагаєшся від них втекти.

Він все ще тримає мене за талію, його обличчя залишається небезпечно близько.

А я… я не знаю, що сказати.

Саме в цю мить, коли повітря між нами здається наелектризованим і густим, ми чуємо кроки в коридорі. Два різні види кроків – одні важкі, впевнені, інші – легші, поспішні.

Вони зупиняються прямо біля нашої ніші. Так близько, що я відчуваю, як волосся на моїй шиї стає дибки.

Ліам миттєво реагує. Його тіло напружується, він без жодного звуку відсторонюється від мене на пів кроку, хоча його рука все ще лежить на моїй талії, ніби попереджаючи не рухатися.