Глава 20

Погляд Кайлана, прикутий до мене, а не до Аврори, обпікає сильніше за будь-який вогонь.

На частку секунди я завмираю, не розуміючи цієї дивної, недоречної уваги, але крихкі схлипи Аврори повертають мене до реальності.

Не час аналізувати його реакції.

І саме в цей момент мене накриває хвиля усвідомлення, холодна й липка, як піт на спині.

Напад на Аврору. У книзі… у книзі це була робота Селести.

Оригінальна Селеста підлаштувала цей напад, щоб залякати суперницю, щоб показати свою жорстокість, щоб… Я не пам'ятаю всіх деталей її підступного плану, але я точно пам'ятаю, що це були її руки, її інтриги.

Але зараз Селеста – це я. І я нічого не робила. Я нікого не наймала. Я не бажала Аврорі зла, принаймні, не такого.

Страх стискає горло.

Історія змінюється.

Вона ламається, переписується на моїх очах, і я не контролюю цей процес.

Якщо не я, то хто? Хто наважився напасти на служницю в стінах палацу, так відкрито, так зухвало?

Нова хвиля жаху, ще глибша, ніж раніше, прокочується тілом. Бо якщо сюжет змінюється так кардинально, то мій план, заснований на знанні книги, може виявитися абсолютно марним.

Я втрачаю свою єдину перевагу.

Але зараз, дивлячись на перелякане, заплакане обличчя Аврори, на її тремтячі плечі, я відчуваю не лише страх за себе.

Мені справді шкода її.

Ця дівчина, така юна, така світла, не заслуговує на такий жах. Вона – лише пішак у чужих іграх, так само, як і я, хоч наші ролі й різні.

– Тихо, Авроро, все буде добре, – шепочу я, мій голос на диво м'який.

Я обережно допомагаю їй сісти, потім підвестися на тремтячі ноги. Вона хитається, і я міцно обіймаю її за талію, підтримуючи. Вона чіпляється за мою руку, як потопаючий за соломинку.

Саме в цей момент до нас підбігає літній, захеканий чоловік у темному одязі – придворний лікар, якого, очевидно, покликала варта.

– Ваша світлість! Що сталося? – звертається він до мене, швидко оцінюючи стан Аврори.

– На неї напали, – коротко відповідаю я. – Її треба негайно оглянути. Допоможіть мені відвести її до лікарської кімнати.

Лікар швидко киває і підставляє плече Аврорі з іншого боку. Разом ми повільно ведемо її коридором. Я відчуваю, як Аврора тремтить і ледь переставляє ноги, але вона мужньо намагається йти.

Позаду нас лунають кроки. Я знаю, навіть не обертаючись, що це Кайлан.

Він слідує за нами, мовчазний, як тінь. Я відчуваю його погляд на своїй спині, і він знову викликає дивну суміш тривоги та… чогось іще.

Ми доходимо до дверей лікарського кабінету.

Я зупиняюся, допомагаючи лікарю завести Аврору всередину. Вона обертається до мене, її очі все ще повні сліз і страху, але в них з'являється і щось схоже на вдячність.

– Дякую… леді Селесто… – шепоче вона ледь чутно.

Я лише киваю їй, намагаючись зобразити підбадьорливу посмішку, хоча мої власні нерви натягнуті, як струни.

Коли Аврора зникає за дверима разом із лікарем, я повільно обертаюся.

Кайлан стоїть у кількох кроках, його обличчя, як завжди, непроникне, але в поставі відчувається напруга. Він дивиться на зачинені двері лікарської, але я знаю, що його увага все ще частково зосереджена на мені.

І раптом мене охоплює хвиля холодної, спокійної люті. Він замкнув мене. Він підозрює мене. Він, можливо, навіть думає, що це я стою за цим нападом, як було б за сценарієм книги.

А зараз він стоїть тут, як мовчазний суддя.

– Ви можете йти, Кайлане, – кажу я, мій голос звучить рівно, холодно, можливо, навіть зневажливо. Я сама дивуюся своїй сміливості. – Тут вам більше немає чого робити. З Авророю буде лікар. А моя присутність, як ви самі казали, під вашим «пильним наглядом», тож я повернуся до своїх покоїв.

Я бачу, як його брови ледь помітно злітають угору. Його очі зустрічаються з моїми, і в них на мить промайнуло щире, неприховане здивування.

Він явно не чекав такого від мене. Не чекав, що я, Селеста Деронваль, буду так відкрито його відсилати, та ще й після того, як проявила турботу про його «майбутнє кохання».

Ця маленька перемога, це його здивування, дає мені крихітне, гірке задоволення.

Але воно швидко тане, коли я аналізую його поведінку далі. У книзі… Боже, як все відрізняється від книги! Там, у подібній ситуації, коли Аврора була поранена чи в небезпеці, Кайлан перетворювався на вихор. Він діяв миттєво. Він би сам, не чекаючи нікого, схопив Аврору на руки і поніс би її до лікаря, відштовхуючи всіх на своєму шляху.

Його обличчя спотворював би відчай, тривога, жага помсти кривдникам. Кожен його рух кричав би про його почуття, про те, як вона йому небайдужа.

А зараз?

Кайлан стоїть у кількох кроках, його обличчя, як завжди, непроникне, але в поставі відчувається напруга.

Він не рухається з місця, не виказує ані найменшого бажання кинутися на допомогу, переконатися особисто, що з Авророю все гаразд.