Глава 19

Я стискаю вуста і починаю нервово думати.

Західна галерея? Не зала ради, не кабінет Кайлана для допиту. Я згадую: там виставляють нові твори мистецтва, портрети, перш ніж вони займають свої постійні місця в палаці. Офіційний перегляд… чого?

Мої думки гарячково працюють.

Невже… наш заручальний портрет? У книзі про нього згадується побіжно – традиція, яку мають виконати, символ їхнього політичного союзу. Селести та Кайлана.

Це мало б бути формальною, майже романтичною подією, якби не обставини.

Якби не те, що я під домашнім арештом, а мій наречений – мій тюремник, який підозрює мене в усіх смертних гріхах.

Пів години. Мені дозволяють покликати служницю. Це вже поступка.

Я обираю одну з найстриманіших, але елегантних суконь Селести – темно-смарагдову, що підкреслює блідість шкіри та синяву очей. Якщо це вистава, я гратиму свою роль.

Маска холодної, байдужої аристократки міцно приростає до мого обличчя.

Коли за мною приходять двоє нових вартових, я вже готова.

Мене проводять мовчазними коридорами, кожен крок відлунює у гнітючій тиші. Західна галерея зустрічає мене прохолодою високих склепінь та тьмяним світлом, що падає з вікон, розташованих високо під стелею.

Повітря пахне олійною фарбою та старими полотнами.

Кайлан уже там. Він стоїть спиною до мене, розглядаючи велике полотно, завішене оксамитовою тканиною.

Поруч із ним стоїть літній чоловік, очевидно, художник, який шанобливо схиляє голову.

Побачивши мене, Кайлан ледь помітно киває, і художник, вклонившись ще раз, швидко виходить, залишаючи нас наодинці. Майже наодинці – вартові завмирають біля входу, перетворившись на кам'яних ідолів.

Кайлан повільно обертається. Його обличчя, як завжди, є непроникною маскою.

Холодні сірі очі ковзають по мені, не затримуючись, оцінюючи. Жодного слова привітання, жодної зміни у виразі.

– За традицією, леді Деронваль, – його голос рівний, позбавлений будь-яких інтонацій, – ми маємо разом оглянути та схвалити наш офіційний заручальний портрет перед тим, як його представлять двору.

Він робить жест рукою, і тканина з портрета безшумно падає, відкриваючи полотно.

Я затамовую подих.

Художник точно майстер.

Він зображує нас обох на тлі суворого гірського пейзажу, що символізує, мабуть, неприступність наших земель та міцність союзу.

Кайлан у парадному військовому мундирі, одна рука на ефесі меча, погляд спрямований у далечінь, уособлення сили, влади та обов'язку.

Поруч із ним – я, Селеста. У тій самій смарагдовій сукні, яка на мені і сьогодні. Моя постать трохи повернута до нього, але погляд спрямований на глядача – холодний, гордий, можливо, навіть трохи зухвалий. Художник вловлює її суть, ту небезпечну красу, яка не просить любові, а кидає виклик.

Це вражаюче. І моторошно. Дивитися на себе, застиглу в часі, приречену на трагічний фінал поруч із чоловіком, який має мене вбити.

Кайлан мовчить, розглядаючи портрет.

Я відчуваю напругу, що згущується в повітрі. Потім він повільно переводить погляд на мене, ніби порівнюючи з зображенням.

І ось тут, у цій тиші, під його пильним поглядом, я відчуваю щось... це не просто оцінювання.

Його очі, такі холодні й відсторонені хвилину тому, раптом ніби загоряються зсередини. Темний, гарячий вогонь, який він так старанно приховує під крижаною маскою, на мить проривається назовні.

Він дивиться на мене так, ніби бачить не просто наречену, не політичну фігуру, а… жінку. Погляд, що обпікає, проникає крізь усі мої захисні шари, змушуючи серце шалено калатати.

Це триває лише мить, можливо, дві. Але для мене – цілу вічність.

Невже це лише моя уява, розпалена страхом і самотністю? Чи він справді відчуває щось, окрім ненависті та підозри?

– Портрет відповідає вимогам, – нарешті мовить він, і голос його знову стає холодним, як сталь, розбиваючи ілюзію. Той вогонь в очах згасає, ніби його й не було. – Майстерність художника безсумнівна. Символізм дотриманий. Ваша думка, леді?

Його слова формальні і відсторонені. Але я все ще відчуваю на шкірі жар його погляду. Цей дисонанс збиває з пантелику.

– Так, Ваша Високосте, – тихо відповідаю я, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Портрет… гідний.

Він знову повертається до портрета, і я маю можливість розглянути його профіль – різкий, чіткий, як у хижого птаха. Він стоїть, заклавши руки за спину, і щось у його нерухомій постаті говорить про внутрішню боротьбу.

– Добре, – киває він. – Отже, ми його схвалюємо. На цьому, гадаю, все. Вас про…

Він не встигає договорити.

Раптом з коридору, зовсім поруч із галереєю, долинають пронизливі, сповнені жаху жіночі крики. Один, потім другий, короткий, ніби обірваний.

Ми обоє здригаємося і різко обертаємося до дверей. Маска холодної байдужості миттєво злітає з обличчя Кайлана, змінюючись на вираз гострої тривоги та готовності до бою. Його рука інстинктивно лягає на ефес меча, що висить при боці.