Глава 18

Кров стугонить у скронях так гучно, що, здається, заглушає всі інші звуки.

Ліама шукають тут, у стінах палацу.

Кожен нерв в моєму тілі напружений до межі.

Якщо його спіймають…

Мій мозок гарячково прокручує сценарії, один гірший за інший.

Що він знає?

Лише моє обличчя, мій вигаданий титул у цьому світі?

Чи викриє він мене під тиском?

Я відходжу від дверей, відчуваючи, як золота клітка моїх покоїв перетворюється на справжню камеру тортур.

Стіни, прикрашені дорогими гобеленами, ніби насуваються, стеля опускається нижче.

Повітря стає густим, важким для дихання.

Я підбігаю до балконних дверей, торкаюся холодного металу засува.

Він на місці.

Але чи є він справжньою перешкодою для когось на кшталт Ліама?

Або для тих, хто може полювати на нього… чи на мене?

Години тягнуться нескінченно довго.

Ранок переходить у день, але сонячне світло, що пробивається крізь високі вікна, здається штучним, нездатним розсіяти тіні, що згущуються в моїй душі.

Я прислухаюся до кожного шереху в коридорі.

Важкі кроки варти, що міряє коридор туди-сюди. Тихі перешіптування служниць, що пробігають повз. Далекий сміх чи оклик. Кожен звук здається потенційною загрозою, натяком на те, що пошуки Ліама тривають.

Коли опівдні приносять обід, я вже встигла трохи опанувати себе, принаймні зовні.

Служниця – інша дівчина, зовсім юна, з широко розкритими від страху очима – ледь тримає піднос. Її пальці білі від напруги, коли вона ставить тарілки на стіл.

Вона уникає мого погляду так старанно, що це саме по собі є відповіддю – чутки про гнів командувача та мій «арешт» вже стали головною темою для пліток серед челяді.

– У палаці сьогодні гамірно, – зауважую я якомога байдужіше, вдаючи, що розглядаю візерунок на срібній виделці. – Чи сталося щось незвичайне?

Дівчина здригається так, ніби я її вдарила.

– Я… я не знаю, ваша світлість, – белькоче вона, опускаючи голову ще нижче. – Просто… капітан варти віддав якісь накази… Дуже суворі… Казали щось про… порушника… Але я не знаю… Будь ласка, ваша світлість, мені не можна про це говорити!

Її страх майже відчутний на дотик.

Вона боїться мене? Чи того, про що змушена мовчати?

Зрозуміло одне – дізнатися щось конкретне від неї не вдасться. Це лише посилить підозри щодо мене.

– Добре, можеш іти, – кажу я, зберігаючи холодний тон.

Вона майже вибігає з кімнати, наче тікає від чуми.

Двері зачиняються, залишаючи мене наодинці з недоторканим обідом і відчуттям повної ізоляції.

Я починаю методичний огляд кімнати, цього разу уважніше, ніж будь-коли.

Перевіряю книги в шафі – переважно очікувана легка література, але кілька томів з історії та геральдики виглядають підозріло недоторканими. Гортаю їх – нічого, жодних позначок чи прихованих сторінок.

Оглядаю гобелени, різьблення на меблях, рами картин. Все здається звичайним, хоч і розкішним.

Нарешті я знову підходжу до масивного письмового столу.

Я вже перевіряла шухляди, але чи достатньо ретельно?

Я висуваю їх одну за одною, обмацуючи кожен сантиметр дерева. І ось, у найглибшій шухляді, там, де зазвичай зберігають запасне письмове приладдя, мої пальці знаходять те, що я пропустила раніше – ледь помітний паз, крихітний виступ на дерев'яному дні.

З хвилюванням натискаю на нього.

Тихий, ледь чутний клац – і частина дна піднімається, відкриваючи невелику, оббиту оксамитом таємну схованку.

Моє дихання завмирає.

Там немає зброї чи стосів золота, а лише один-єдиний предмет, що лежить на темно-синьому оксамиті. Маленька книжечка.

Щоденник.

Палітурка зі старого, потертого оксамиту глибокого зеленого кольору. Виглядає давнім, інтимним. І він замкнений на крихітний срібний замочок у формі троянди.

Ось воно! Секрети Селести.

Її справжні думки, плани, страхи. Можливо, тут ключ до розуміння символу, до її зв'язків, до її гри, в яку я тепер змушена грати.

Я хапаю щоденник, відчуваючи під пальцями м'якість потертого оксамиту. Він пахне пилом, старим папером і ледь вловимим, солодкуватим ароматом парфумів – її парфумів.

Розчарування таке гірке, що хочеться закричати. Знайти двері до її таємниць – і не мати змоги їх відчинити! Це якесь витончене знущання долі.

І саме в цю мить, коли я повністю занурена в свої думки та розглядаю замкнений щоденник, у двері лунає гучний, владний стукіт.

Він розриває тишу кімнати, змушуючи мене підскочити на місці й інстинктивно заховати щоденник за спину.