Глава 14

Холодна нічна трава обпікає босі ступні, вириваючи мене із заціпеніння.

Я стою сама посеред тіней палацового саду, важко дихаючи, а серце все ще гупає десь у горлі після шаленої втечі та ще більш шаленого підйому.

Пом'ята темно-синя сукня липне до тіла, пасма волосся вибилися з коси й лоскочуть щоки. Відчуваю бруд під нігтями і гіркий присмак страху на язиці.

Полегшення від того, що я знову на території палацу, таке гостре, що на мить затьмарює все. Але лише на мить. Бо слідом накочує хвиля паніки – я зникла.

Мене не було на прийомі, мене немає в моїх покоях. А якщо хтось уже помітив? Якщо Кайлан, повернувшись зі своєї дивної вилазки до старого міста, вже підняв тривогу?

Я озираюся. Сад спить під покривом темряви, лише далекі вогні у вікнах палацу мерехтять, як байдужі зорі.

Тиша тут оманлива, зовсім не схожа на ту гнітючу тишу провулків. Тут кожен кущ може ховати спостерігача, кожен шелест листя – видати мене.

Треба дістатися кімнати. Негайно.

Крадучись, перебігаючи від тіні одного дерева до іншого, оминаючи освітлені місяцем галявини. Кожен тріск гілки під ногою змушує завмирати, прислухаючись. Здається, що за мною стежать сотні очей – невидимі, але цілком реальні.

Ось знайома стежка, що веде до бічного входу, яким майже ніколи не користуються. Я ковзаю вздовж стіни, моє дихання знову стає уривчастим. Двері піддаються легко – не замкнені.

У коридорі тьмяно горить один світильник. Тиша. Поки що тиша.

Я рухаюся коридорами, як привид.

Мої босі ноги нечутно ступають по холодній мармуровій підлозі.

Кілька разів я ховаюся в нішах, коли чую далекі кроки чи приглушені голоси нічної варти.

Мій вигляд зараз – прямий доказ моєї відсутності там, де я мала бути. Брудна, розпатлана, боса…

Леді Селеста Деронваль у такому вигляді – це скандал, який не змити жодними вибаченнями.

Нарешті – двері моїх покоїв. Рука тремтить, коли я торкаюся ручки. Повільно, безшумно відчиняю їх і прослизаю всередину, одразу зачиняючи за собою на засув.

Тиша.

Я притуляюся спиною до холодного дерева дверей, дозволяючи собі нарешті видихнути.

Кімната зустрічає мене знайомою прохолодою та запахом лаванди. Секунда полегшення, лише одна коротка секунда…

А потім я повертаюся.

І завмираю.

У великому кріслі біля каміна, повернутому прямо до дверей, сидить Кайлан.

Тіні в кімнаті приховують вираз його обличчя, але сама його постава – нерухома, напружена – випромінює загрозу. Він чекав. Він знав, що я повернуся.

Кров холоне в жилах.

Я стою посеред кімнати, боса, розпатлана, брудна, з подряпинами від плюща на руках, і дивлюся на нього, як миша на удава. Усе моє тіло кричить: «Тікай!», але ноги ніби вросли в підлогу.

Він повільно піднімає голову. Тепер я бачу його очі – темні, безжальні, вони обмацують мене з голови до ніг, фіксуючи кожну деталь мого жалюгідного стану.

У його погляді немає ні подиву, ні співчуття. Лише холодний, як крига, гнів і глибока, небезпечна підозра.

– Де ти була, Селесто? – його голос тихий, але ріже гірше за будь-який крик. Кожне слово – мов удар батогом.

Я ковтаю повітря, намагаючись знайти голос. Намагаючись згадати, як тримати обличчя, як брехати так, щоб він хоча б на мить засумнівався.

– Я… я не могла заснути, – ледь чутно вимовляю я. – Вирішила прогулятися садом.

Його губи скривлюються в подобу посмішки, позбавленої будь-якого гумору.

– Садом? – перепитує він, повільно підводячись із крісла. Він високий, і зараз, коли він наближається, здається ще вищим, ще загрозливішим. – Босоніж? У брудній сукні? З подряпинами, ніби ти дерлася по скелях, а не гуляла алеями? Не треба тримати мене за дурня, Селесто.

Він робить ще крок. Я інстинктивно відступаю назад, поки не впираюся спиною в холодну стіну біля дверей.

Пастка закрилася.

– Я бачив тебе сьогодні, – продовжує він тим самим тихим, отруйним голосом. – Точніше, бачив жінку, дуже схожу на тебе, у старому місті. Вона тікала так, ніби за нею гналися всі демони пекла. Це була ти, чи не так?

Моє серце пропускає удар.

Він бачив!

– Я… не знаю, про що ви говорите, – шепочу я, хоча розумію, що це марно.

Мій страх видає мене з головою.

– Не знаєш? – він уже стоїть прямо переді мною, між нами лише кілька дюймів напруженого повітря. Відчуваю жар, що йде від його тіла, змішаний із запахом ночі та його власного парфуму. – Ти ризикуєш усім, Селесто. Нашим союзом. Миром між нашими родинами та королівствами. Своєю репутацією. Заради чого? Заради нічної прогулянки сумнівними місцями?

Його рука раптом піднімається і лягає на стіну поруч із моєю головою, відрізаючи останній шлях до відступу. Я здригаюся від несподіваного руху.