Глава 12

Ліам рушає вперед, і я майже біжу, намагаючись не відстати.

Відчуваю, як його слова про «тіні, що можуть поглинути» осідають у повітрі, роблячи його ще щільнішим і холоднішим.

Кожен поворот відкриває новий, ще більш заплутаний лабіринт з темних стін, нерівної бруківки та звисаючих з вікон мотузок з білизною, що виглядає як бліді привиди.

Звуки міста тут інші. Не гуркіт возів чи дзвін монет з торгових рядів, а низький гул людських голосів, який долинає з-за стін, брязкіт скла, скрип дверей, що раптово відчиняються і одразу ж зачиняються. Панують запахи – кислуваті, різкі, іноді нестерпні.

І хоч холодний вітер продовжує гуляти провулками, він несе не свіжість, а лише розносить ці важкі аромати.

Я зосереджена на тому, щоб не спіткнутися і не видати себе зайвим шумом.

Мої легені печуть від швидкого кроку і напруження.

Погляд постійно ковзає по тінях, що танцюють у кутках, по силуетах, що прослизають повз нас або зникають у дверних отворах. Це світ, який існує паралельно з тим блискучим двором, де мене знають усі. Світ, про який у книзі згадувалося лише побіжно, як про місце, де краще не бувати.

Ліам веде мене крізь цей лабіринт з впевненістю людини, яка знає тут кожен камінь. Він не обертається, але я відчуваю, що він знає, що я йду слідом.

Його тінь ковзає попереду, і я чіпляюся за неї як за єдиний орієнтир.

Ми зупиняємося біля низького, міцного будинку, що виглядає більш неприступним, ніж інші.

Вікна на першому поверсі заґратовані, двері масивні, дубові. Повітря тут холодніше, і відчувається запах металу та якоїсь їдкої рідини. Це місце не схоже на житло. Це схоже на... сховище. Або майстерню.

Ліам підходить до дверей, його пальці обережно проводять по різьбленому візерунку біля одвірка. Я підходжу ближче, намагаючись розгледіти те, що знаходиться у темряві. І тоді бачу його маленький, майже непомітний символ, вирізьблений на дереві.

Три переплетені змії, що утворюють коло.

Моє серце робить кульбіт і падає вниз. Я знаю цей символ. У книзі про нього згадувалося лише кілька разів, пов'язаних з тіньовою діяльністю родини Деронваль.

Це був знак приналежності до їхніх нелегальних справ – контрабанди, підробки документів, торгівлі рідкісними (і часто небезпечними) предметами. Це був символ їхньої тіньової імперії.

І цей символ зараз тут, у самому серці «канави». Це означає, що оригінальна Селеста мала прямий зв'язок із цим місцем.

Думки вихором проносяться в голові. Кайлан шукав мене. Якщо він знайде мене тут, біля цього будинку із символом родини Деронваль, це буде не просто «леді загубилася». Це буде доказ зв'язку з тіньовим світом.

Доказ, який може знищити мою репутацію, мої заручини, все. А тоді це приведе мене до смерті!

Я дивлюся на Ліама, який все ще торкається символу. Його обличчя освітлене тьмяним світлом, виглядає спокійним і зосередженим. Він привів мене сюди. Він знає про цей символ?

– Ти... – починаю я, але голос тремтить. – Ти знав, що це за місце?

Він відводить руку і повертається до мене. Його очі блищать у темряві, і в них немає глузування, лише пильна увага.

– Я знаю це місце, – тихо каже він. – Знаю, що воно пов'язане з тими, хто вважає себе вище закону. І я бачив, як ти відреагувала на знак.

Він зрозумів. Він бачить, що я впізнала символ.

– Чому ти привів мене сюди? – запитую я, намагаючись контролювати дихання.

Паніка повертається з новою силою, але тепер вона змішана зі страхом викриття.

– Це одне з місць, куди навряд чи потикається палацова варта, – відповідає він. – Вони бояться цього району.

Його слова б'ють прямо в ціль. Він розуміє не просто мою фізичну небезпеку, а небезпеку для мого статусу, для мого майбутнього.

– Моя відсутність... – шепочу я. – У палаці... Вони вже могли помітити. Кайлан...

Реальність наздоганяє мене з лячною швидкістю. Я не просто ховаюся. Я зникла з місця, де моя присутність обов'язкова. В палаці.

І опиняюсь в місці, яке прямо пов'язане з незаконною діяльністю моєї родини.

Якщо мене знайдуть тут, це буде катастрофа. Для мене, і, можливо, для іміджу родини Деронваль при дворі цього королівства.

– Вони шукатимуть тебе скрізь, – говорить Ліам, його голос стає серйозним. – Навіть тут. Якщо вони знають, що ти мала причини бути в цьому районі...

«Мала причини». Так, оригінальна Селеста, мабуть, мала. А я – ні. Але зовнішньо ми одне ціле.

Рішення приходить раптово і гостро.

Я не можу залишатися тут.

Кожна хвилина, проведена поза палацом, збільшує ризик. Ризик того, що мене знайдуть тут і пов'яжуть з цим місцем.

Ризик того, що моя відсутність спричинить скандал, який зруйнує все, що я намагаюся побудувати, щоб вижити в цьому світі.

– Мені треба повернутися, – кажу я, і мій голос хоч і тихий, але напрочуд твердий. – Негайно. До палацу.