Глава 9

Ранок прийшов без запрошення, не ніжно, а різко, холодно, мов удар мокрої тканиною по обличчю. Я прокидаюсь у напівтемряві – важко, неохоче, з тим самим відчуттям порожнечі всередині, яке не дає мені спокою останні дні.

Але цей ранок інший. Він – пункт у плані.

Я підіймаюсь, відкидаючи ковдру. Сукня, яку обираю, не має викликати подиву в місті. Темно-синя, стримана, без вишуканих вставок, без прикрас. Волосся заплітаю в просту косу.

Від Селести залишаються лише погляд і хода – навіть коли я намагаюсь здаватися кимось простішим, себе не обдуриш.

Я зупиняюся біля дзеркала. Такого, що не прикрашає, а показує правду. І я дивлюсь на неї. На себе нову. На цю жінку, яку ще недавно бачила лише ззовні, на сторінках, у сценах, що завжди закінчувалися трагедією.

Селеста Деронваль.

Без ювелірних прикрас. Без зачіски. Лише темно-синя сукня й коса, що м’яко лягає на ключиці.

І навіть так… вона виглядає, наче сніжна королева.

Бліда, мов порцеляна, шкіра, без жодного натяку на втомленість. Очі глибокі, сині, з тією самою холодною гідністю, що здатна збентежити поглядом. Вуста чіткі, злегка стиснуті, як у того, хто не дає собі розслабитися ні на мить.

Ні краплі тепла. У всьому стриманість, чіткість, контроль.

І я не можу заперечити – вона красуня. Справжня. Не кричуща, не мила, не солодка, як Аврора. Така, чия краса не кличе до обіймів, а змушує стояти на відстані, затамувавши подих.

І я… я відчуваю її в собі.

Навіть коли стою без корони. Навіть коли намагаюся бути простою. Це тіло – створене бути центром уваги. Але не задля поклоніння. А щоб кидати виклик.

Селеста Деронваль не просить любові. Вона небезпечна своєю самодостатністю. І саме тому їй не прощають.

Я проводжу пальцями по своєму відображенню – не торкаючись скла.

– Ну що, – шепочу, – подивимось, чи вистачить нам обом сили встояти.

І виходжу, несучи цю красу як холодний, дзеркальний, блискучий щит.

Я не беру охорону. Кажу, що маю справу в бібліотеці при палаці. Усі кивають, ніхто не насмілюється заперечити. І це грає мені на руку.

Коли виходжу за межі палацу, в груди хлипає свіже повітря. Воно пахне воском, хлібом, кіньми, попелом від ранкових печей. Життям, тим самим, від якого палац ховається за своїми мармуровими стінами.

Місто ще не шумне. Бруківка виблискує після ночі, а вікна крамниць тільки-но починають відкриватись. Слуги тягнуть бочки, діти бігають босоніж, хтось продає яблука просто з возика. І все це не з книги.

Я не пам’ятаю опису цього ранку, цього перехрестя, цього вікна з червоними шторами. Це вже не канон. Авторка цього не придумувала.

Я заглиблююсь далі. За ринок. До старого району біля південного муру. Тут не ходять леді. Саме тому я тут. Саме тут, за логікою, мають з’являтись ті, кого не вписали в роман.

Я не знаю, кого шукаю. Може, нікого. Може, намагаюся відчути себе частиною світу, а не його тінню. Але саме в цю мить, коли я переходжу вузький міст над каналом, я бачу Кайлана.

Мій мозок видає збій. Спочатку – паніка. Потім – аналіз. Він не має бути тут. Ні, принаймні не зараз. У книзі він не з’являється в місті ще кілька днів. І вже точно не один, без охорони.

Він стоїть біля крамниці зі зброєю, говорить із торговцем.

Одягнений просто: чорна сорочка, шкіряна куртка без герба. Але його постава видає його з головою. Високий, сильний, наче вирізьблений із гірського каменю. Вуста стиснуті. Очі вдивляються в асортимент, але… він нервовий. Може, він шукає когось. Може, мене.

І я роблю те, що завжди робила Селеста у книзі.

Я тікаю.

Різко, раптово. Протискаюся між людьми, влітаю в перший провулок, а тоді – в інший. Тепер усе тіло працює за інстинктом. Каблуки стукають по каменю, серце лупить у грудях.

Я не повинна була потрапити йому на очі, точно не тут.

Загинаю за кут – і врізаюсь в когось із такою силою, що мало не падаю.

– Чорт… – виривається в мене, але сильна рука миттєво підхоплює мене.

Груди тверді, рухи блискавичні. Той, у кого я врізалася, мов тінь, одним порухом руки хапає мене за зап’ястя, втягує в нішу між будинками й… ховає за собою.

Пальці на моїй шкірі теплі, сильні, трохи шершаві. Обличчя майже не видно, каптур опущений низько, лише губи й щетина на вилицях. Але очі я бачу – темні, глибокі, гострі, як клинки. І в них усмішка.

– Тихо, – каже він низько, його голос обпікає вухо. – Тебе шукають?

– Ні… тобто так… – шепочу, все ще не вірячи, що я в руках незнайомця. – Я…

– Сама все поясниш, коли врятуєшся, – перериває він, і подається вперед, виглядаючи дуже зухвалим, але я не жаліюся, може, тому що не до кінця розумію що відбувається.

І саме в цю мить, за поворотом, з’являється Кайлан.

Він проходить повз. Повільно та напружено. Його очі ковзають по провулку, і я на мить замираю. Але каптур мого незнайомця схиляється так, що не видно обличь, а його тіло повністю закриває мене.