Глава 6

Прийом змінюється. Це вже не сцена з книги.

Все пливе іншим руслом, незнайомим, тривожним.

У книзі, після виступу графині, починалась справжня війна поглядів і пліток. Селесту уникали, перешіптувались за спиною, а одна з дівчат, родичка придворної дами, випадково чи навмисне мала вилити на її сукню вино.

Це мало бути другим приниженням за вечір і Селеста не змогла пережити його з гідністю.

Але цього не стається.

Дівчина з келихом проходить повз. Її рука трохи тремтить, але вона обирає інший шлях. Вона не торкається мене. Не виливає нічого. Вона навіть кидає мені короткий, тривожний, майже винуватий погляд – і зникає в натовпі.

Я відчуваю, як напруга в мені піднімається хвилею. Усе тіло насторожене. Я не розслабляюсь ні на мить. Усміхаюся так, як належить. Рухаюсь плавно, так, як годиться. Але всередині я – тінь, що ковзає між рядками роману, шукаючи, де саме історія зламалась.

Історія зламалась. Це вже не канон. Це – щось нове.

Я відмічаю кожну зміну. Графиня мовчить. Кайлан дивиться. Сміх звучить не так. Погляди ковзають по мені не з презирством – з цікавістю. Вони очікували катастрофи. А отримали – іншу гру. Мою гру.

І все це – мої перші кроки в новому сценарії. Сценарії, де я не маю права на помилку.

Де навіть один неправильний жест може повернути все на стару дорогу. Але поки що я йду іншим шляхом. І кожен мій рух – свідомий вибір. Кожне слово – стратегія. Я роблю все, щоб відвернути перебіг подій, який був у книзі.

Я більше не граю роль, написану кимось. Я – авторка власної історії.

І попри всю цю блискучу маскарадну виставу, всередині мене тиша перед бурею. Напруга струмує під шкірою, як блискавка, готова вдарити.

Я знаю, це ще не перемога. Це – лише збитий темп.

Прийом іде не за сценарієм, але історія досі пильнує. Я це відчуваю. Вона стежить. Чекає, щоб я оступилася. Щоб хоч на мить перестала пам’ятати, що тут кожен рух має значення.

Я не забуваю. Я не маю права забути, бо хочу жити.

Я дякую кожному, хто говорить комплімент. Усміхаюся на кожне: «Я радий бачити вас тут, леді Деронваль».

Приймаю кожну посмішку, наче вона справжня, але всередині рахую кроки, слова, повороти голови. Я не дозволяю собі повірити ні в чию щирість. Це двір. Тут щирість – найнебезпечніше обличчя брехні.

І все ж… щось змінюється.

Я не та, ким була Селеста. І здається, вони це починають відчувати.

У цьому світі не існує випадковостей. І якщо я вже тут – значить, у мене є шанс. І я ним скористаюсь.

Поки історія вагається, кому належати – я зроблю все, аби вона стала моєю.

Краєм ока помічаю: король нахиляється до Кайлана. Його вуста майже не рухаються, але я бачу – він щось каже. Шепоче просто у вухо. Кайлан не відповідає, тільки трохи напружується, підборіддя ледь зсувається вперед. Потім – короткий кивок.

Через мить він різко повертається і швидкими, майже беззвучними кроками залишає залу. Ні слова. Ні жесту. Тільки тінь від плаща, що майнула повз мене.

Серце моє стискається. Я знаю цю сцену і знаю, що буде далі.

Швидким, майже непомітним помахом я ставлю келих на тацю найближчого слуги і рушаю слідом. Не бігом, але впевнено. Мої підбори глухо стукають у кам’яному коридорі. Я мушу встигнути.

Бо я знаю: він має звернути ліворуч, до задніх коридорів палацу. І саме там, біля кухні, Аврора вискочить з-за повороту. Вона – ще не героїня і не кохана. Вона – просто дівчина в скромному платті й фартусі.

В їхній родині зараз труднощі. Вона підробляє кухаркою на королівському бенкеті, щоб допомогти вдома. Саме це мало стати початком легенди. Початком їхньої великої, світлої історії.

– Кайлан! – гукаю пошепки, сподіваючись, що він озирнеться. – Кайлан, зачекай!

Але він не чує. Або не хоче чути. Його кроки не сповільнюються. Лише відлуння затихає десь попереду.

Я звертаю ліворуч, знаючи наперед маршрут. Минула кут. Один, другий. І раптом – зупиняюсь.

Бо бачу сцену саме такою, як було в книзі.

Аврора вибігає з-за повороту, не озираючись, з підносом у руках. Скромна сукня, фартух, волосся зібране в недбалу гульку. Обличчя трохи змучене, але яскраве, симпатичне, як зазвичай буває у головних героїнь.

Вона врізається в нього, як у стіну. Келихи з підносу гупають, деякі падають. Але руки Кайлана вже на її талії. Вони ловлять її, втримують. Їхні очі зустрічаються.

Я стою осторонь, у тіні, в кутку коридору. Занадто далеко, щоб змінити хід.

Занадто пізно.

Аврора піднімає погляд. І в ньому – подив, сором, щось тепле, живе. В ньому починається все те, що має зруйнувати мене.

А Кайлан усміхається. Вперше за весь день.

Історія повернулась на рейки. Я запізнилась.