Глава 5

Трон підноситься на кілька сходинок над усіма гостями вечора. Біля нього – гвардійці в темно-червоному. Сам король старший, ніж я собі уявляла, але в його поставі ані натяку на слабкість. Його очі сірі, мов кована сталь, і дивляться прямо на мене.

Я зупиняюсь рівно там, де має зупинитися наречена на представленні. І роблю найглибший, найвишуканіший реверанс, відрепетируваний ще вчора, на самоті перед дзеркалом.

– Леді Селеста Деронваль, – вимовляє король і констатує своїм сильним голосом. – Ви прибули, як було обіцяно. Ваш батько запевнив мене, що ви гідні об'єднати наші доми.

– Я не маю на меті розчарувати вас, Ваша Величносте, – відповідаю рівно, з легким нахилом голови.

Король киває. Його погляд ковзає до Кайлана. І я відчуваю, як повітря в залі стискається.

– Мій командувач, – говорить він, – не має права вибирати серцем. Лише розумом. І обов'язком. Саме тому ви його наречена.

Я чую, як хтось із гостей перешіптується, чиєсь шарудіння сукні, але не відводжу погляду від трону.

Кайлан не рухається. Не каже ні слова.

Король продовжує:

– Цей союз – гарантія миру. Відмова від нього – початок війни. І всі в цьому залі знають, що ми вже маємо досить крові на камінні.

Я опускаю очі. Бо інакше я б подивилась на Кайлана. А я не можу. Не зараз. Не тоді, коли в мені клекоче бажання вижити, бажання перемогти, і, найстрашніше, бажання почути хоч щось від нього. Навіть брехню.

– Вітаю вас при нашому дворі, леді Деронваль. – Голос короля стає м’якшим, але тільки на півтону. – Нехай це буде початком нової епохи.

Я вклоняюся ще раз. І намагаюсь не захитатися від хвилі холоду, яка піднімається з самого серця.

Прийом розпочинається одразу після церемонії. Музика ллється з балкона, струнні звучать оксамитом і викарбовують у повітрі ритм цієї ідеально зіграної вистави. Страви з’являються на срібних тацях, келихи наповнюють винами, що блищить, мов кров під світлом люстр.

Сміх виблискує між словами, як лід, що от-от трісне. І водночас кожна усмішка здається натягнутою, кожен погляд – колючим, як лезо під шовком.

Я стою біля вікна з келихом у руці, долоня злегка тремтить, хоч я й намагаюся цього не показувати. Усередині – вогонь і крижана тривога. Я знаю, що ось-ось має відбутися сцена. Та сама, в якій справжня Селеста зганьбила себе перед усім двором.

Саме зараз, за сюжетом, вона мала втратити контроль і зіпсувати собі репутацію назавжди. Хоча це було тільки початком.

Але я – не вона.

Я вдихаю глибоко, як перед стрибком у прірву. Ловлю момент. До мене підходить графиня Сорель. Її сміх – солодкий і фальшивий, як старий мед, що вже збродив. Очі холодні, сірі, з блиском хижості.

– Леді Деронваль, – мовить вона з медовою тягучістю, – як мило бачити, що ви вирішили не влаштовувати сцену цього разу. Чи це лише затишшя перед бурею?

Навколо все затихає. Погляди зосереджуються. Це момент. Час діяти – або впасти й плакати. У будь якому разі, мені однаково хочеться зробити і те, і те.

Я усміхаюся. Повільно. Так, ніби ця усмішка – кинджал, загорнутий у оксамит.

– Графине, я в захваті від того, що ви так уважно стежите за моєю поведінкою. Це лестить. Ваша увага до деталей справді легендарна. Напевно, саме вона допомагає вам так витончено приховати втому від власного віку.

Графиня завмирає. На мить її лице застигає – усмішка ще тримається, але очі блимають. Вона не очікувала. Не готова.

Я роблю крок ближче, нахиляюсь до її вуха і додаю, майже пошепки:

– Але ж ви, звісно, знаєте, як з гідністю знести ураження, правда?

Я відходжу з тією грацією, яку виплекала не в залах балетів, а за сторінками книг, і залишаю графиню стояти самотню серед сотень очей, позбавлену останнього слова.

Навколо оживає сміх. Інший і вільніший, не такий натягнутий. І цього разу він не про мене, а після мене.

Я ще кілька хвилин залишаюся у грі. Вітаюся, коментую, слухаю. Моє обличчя – маска. Моя усмішка – щит. Я збираю погляди, як гравець збирає монети перед вирішальною ставкою.

І тоді я відчуваю його.

Сильний, гарячий погляд, направлений прямо на мене.

Я повертаю голову – і бачу Кайлана. Він стоїть осторонь, руки за спиною, як завжди. Його лице – камінь. Але очі... очі живі. В них щось змінилося. Щось миготить, зникає, знову з’являється. Подив, недовіра  та цікавість. А може, навіть – повага?

Я не відводжу погляду. Електрична хвиля проходить між нами.

У пам’яті спливає чітка картина з книги – саме в цю мить, після погляду короля на Кайлана, той мав нахмурити брови, зневажливо зиркнути в мій бік і покинути прийом, залишивши Селесту наодинці з приниженням.

Саме тут двір мав почати перешіптуватися, а графиня Сорель – підхопити нову історію про божевільну наречену, яку навіть наречений не хоче бачити поруч.

Цей момент у книзі був початком кінця Селести. Початком повного краху. Але тепер усе інакше. Кайлан не йде. Він дивиться, мовчить. І це мовчання – мій перший тріумф. Вони чекали провалу, а отримали виставу.