Глава 4

Я довго не можу заснути. В кімнаті темно, лише тьмяне місячне світло відбивається від дзеркала і ковзає по підлозі, зупиняючись біля мого ліжка. Намагаюся переконати себе, що все буде добре, але тиша і реальність цієї кімнати занадто нав'язливі, щоб просто їх ігнорувати.

Перевертаюся на інший бік. Потім на спину. Потім знову на живіт. Думки кружляють, як ураган, але поступово стихають і концентруються на одному – завтрашній аудієнції.

Перший вихід Селести при дворі у цьому королівстві. Саме там вона вперше показала всім свою зверхність, різкість, зіпсувала враження про себе ще до того, як Кайлан устиг вимовити її ім’я. Але тепер там буду я.

Я заплющую очі, згадуючи опис книги: холодний, мармуровий зал, позолочені колони, погляди, які осудливо ковзають по незнайомці, якій уже наперед дали роль лиходійки. Моє серце пришвидшується.

А якщо я помилюсь?

Що, як я лише погіршу ситуацію? Що, якщо мої дії викличуть іще гіршу реакцію Кайлана? Врешті-решт, я знаю книгу, але не знаю себе у цьому світі. Я більше не читачка, яка може відкласти роман і втекти. Це моє життя. Тепер я – Селеста.

Проводжу пальцями по губах, ніби ще відчуваю дотик його поцілунку. Тихо зітхаю і закриваю очі.

– Ні, я не помилюсь, – шепочу собі, намагаючись переконати себе власними словами. – Не зараз.

Врешті-решт, я знаю, чого чекати. Знаю, як грають інші. Я бачила цю гру з-за куліс, як читач, а тепер сама на сцені. І саме тому я можу переписати фінал.

Тримаючись за цю думку, я нарешті дозволяю собі заснути. Мій сон неспокійний, але тверде рішення вже ухвалене.

Ранок приходить надто швидко, разом із першим стуком у двері і тихим голосом служниці:

– Леді Деронваль, час збиратися на аудієнцію. Його Величність і двір уже чекають на вас.

Я підводжусь, і перше, що відчуваю – гострий холодок страху й азарту. Сьогодні починається моя справжня історія. Я не дам їм шансу перемогти.

Я одягну свою найкращу посмішку, найвишуканішу сукню і стану тією, ким вони не чекають мене побачити.

Я стану тією Селестою Деронваль, якій вони аплодуватимуть навіть якщо для цього мені доведеться грати краще за саму Аврору.

Служниці допомагають мені одягнутися, і кожен рух, кожен жест стає нагадуванням про те, що тепер я – частина цього світу. Пальці ковзають по тонкому шовку сукні, відчуваючи її прохолодну ніжність. Прикраси, які я бачила лише в уяві, тепер справжні і холодні на моїй шкірі.

– Ви чарівна, леді Деронваль, – говорить одна зі служниць, поправляючи пасмо мого волосся.

Я дивлюся в дзеркало і на мить бачу ту, ким я мала би бути: холодну, сильну, горду. Але я бачу й себе – ту, яка налякана, але рішуча. Я не дозволю страху перемогти.

– Дякую, – кажу я, і мій голос звучить впевнено, владно.

Великі двері відкриваються, і я роблю перший крок назустріч своїй долі. Вони всі думають, що знають мене, але незабаром зрозуміють, наскільки помилялися.

Гра розпочалася.

Коридори палацу – надто довгі, надто розкішні. Високі арки, мозаїчні підлоги, позолочені деталі. Аромат дорогої смоли, троянд і чогось незрозуміло гострого в повітрі. Слуги зупиняються, коли я проходжу. Хтось кланяється, хтось просто тікає поглядом, всі з напругою в плечах.

Мені лишається одне – тримати підборіддя прямо й не показати, як шалено калатає серце.

На підході до залу аудієнцій я бачу свого супроводжуючого – статного чоловіка середніх років у кольорах мого роду. Його очі пробігаються по мені з оцінкою, яку не можна прочитати до кінця. Але він киває, мовляв, усе гаразд. І я йду.

Двері відчиняються переді мною.

Мармур, сотні очей. Зала здається надто світлою і гігантською, ніби колись її побудувати велетні.

Я встаю на вершину сходів і на мить зупиняюся, стиснувши перед собою руки у замок. Тут усе відбувається швидше, ніж я уявляла. Трохи інакше, трохи яскравіше. І точно – набагато страшніше.

Я бачу Кайлана. Він стоїть ліворуч від трону. В одязі, гідному воєначальника. Вродливий до образливого, статний, сильний, з волоссям, зачесаним назад.

Його очі ковзають по мені без жодної емоції. Ніби бачить крізь мене.

Я ковтаю повітря і починаю спускатися сходами.

Я не осоромлюсь. Я не дам їм історії, яку вони хочуть. І точно не дам себе вбити заради чужого хепі-енду, бо вже так сталося, що тепер це тіло належить не Селесті, а мені.