Глава 3

Я ходжу кімнатою, боса, в білій сорочці, як привид. Пальці ковзають по тканині портьєр, по поличках, по різьбі меблів. Усе тут – справжнє. Холодне дерево. Оксамит. Повітря з нотами лаванди й каміну, який ще не горить.

Це не мрія й не вигадка. Це – моя нова реальність.

Я намагаюся не панікувати. Паніка – перший крок у прірву. Але в голові суцільний шум: уривки сцен, діалоги, фінал…

Мій фінал. Кров. Фонтан. Виголошене вироком ім’я – Селеста Деронваль.

Я сідаю за туалетний столик. Беру срібну щітку з різьбленням – важка, прохолодна. Дивлюсь у дзеркало.

Очі не моргають. Вони надто сині. Надто глибокі. Наче дивлюсь не на себе, а в колодязь, на дні якого затаїлась та, чиє тіло я займаю.

– Ти ж не думала, що я відступлю, правда? – кажу своєму відображенню. – Що я просто ляжу і чекатиму, поки герой вб’є мене, щоб обійняти свою досконалу Аврору?

Я схиляюсь ближче.

– Забудь. Я вже тут. І я не планую помирати красиво, навіть якщо це буде по-справжньому трагічно і яскраво, як буває у книгах.

Я беру аркуш паперу з письмового столу. На ньому тиснення – герб роду Деронваль. Перо вже в чорнильниці. Я записую:

План виживання:

Не вмирати. Банально, але складніше, ніж здається.

Не закохатися в Кайлана. Він гарний. Із ним гаряче. Але він злий на мене, він мене прикінчить.

Змінити сценарій. Або хоча б зламати ключові сцени.

Виявити слабкості Аврори. Вибач, дівчино, але твої ясні очі більше не викликають у мене довіри.

Не здаватися.

Я завмираю, дивлячись на папір. Рукою, ніби машинально, виводжу:

Я не Селеста Деронваль. Я – …

І перо раптово стискається в пальцях. Рука сіпається, ніби мене вдарило струмом.

Ні! Що..?

Моє горло стискається. Хочу сказати вголос: я не вона. Але слова зависають у горлі, перетворюються на шепіт без звуку. Мова зникає. Я намагаюсь знову – дихаю глибше, змушую руку писати:

Я знаю, чим усе закінчиться. Я пом…

Перо клацає. Ламається. Чорнило розливається по паперу, як кров.

Мене морозить. Тіло сковує холодом. У грудях – порожнеча. Очі сліпнуть на секунду, як від спалаху. Наче сама книга… сама історія… не дозволяє мені говорити правду.

– Це пастка, – шепочу беззвучно. І тільки тоді розумію, що навіть цей звук не долітає до повітря.

Моя свідомість – моя. Але рот, тіло, голос – Селести. І вона під замком.

Я згрібаю аркуш, зминаю його в кулак. Серце стукає десь у шлунку. Я одна. Я не можу сказати нікому. Не можу написати. Навіть поділитися думкою уголос – неможливо.

Цей світ не просто тримає мене. Він закрив мені рота.

Я підводжуся. Повільно. Все ще тримаючи стиснутий аркуш у руці. Пальці тремтять.

Новий пункт до плану:

Не говорити зайвого. Ніколи. Навіть подумки.

Я тримаю зім’ятий аркуш у долоні. Він вологий від пальців, крапля чорнила розмазалась на ребрі – мов розпливчасте “прощавай”.

Я не можу його знищити. Не можу й залишити просто так. Це єдине, що доводить – я ще пам’ятаю, ким була. Що я не божевільна. Що це не марення.

Я підходжу до каміна, беру ножа для листів зі столу. Відсовую мармурову плиту з краю – вона легко піддається.

Там – вузька порожнина. Лише пів долоні завширшки. Можливо, колись сюди ховали коштовності. А тепер тут лежить зім’ятий папір з правдою, яку я не можу вимовити.

Я кладу його туди, загортаю в клаптик полотна і прикриваю плиту назад. Повільно. Надійно.

Мовчу. Нічого не кажу. Слухаю власне серце і кожен удар ніби запитує: "А якщо я залишусь у цьому романі назавжди?"

Я не знаю, скільки часу минає, поки я просто стою й дихаю. В голові знову пункти плану, які здаються дитячими проти сили, яка буквально глушить мої думки.

І тут – за вікном, біля балкона, шелест.

Я тихенько відгортаю фіранку і бачу Кайлана.

Стоїть під моїм балконом, у півтіні нічного саду. Пальці стиснули кам’яну балюстраду, немов утримують усе, що рветься назовні. Спина пряма. Голова схилена.

Але він не бачить мене.

Він навіть не здогадується, що я тут, за прозорим серпанком фіранки, за кількома кроками мовчання. І саме це – найстрашніше, бо між Селестою і Кайланом завжди була прірва а мені, здається, доведеться переграти всіх, щоб отримати прихильність Кайлана. Здається, тільки так він мене не прикінчить.

Якщо пощастить.

Він думає, що сам. Думає, що його ніхто не бачить. І тому не грає. Не прикидається. Не стримує себе.

Він мовчить.

І ця тиша така глибока, така важка, така справжня, що в ній тоне все. Його злість. Моя тривога. Їхнє з Авророю майбутнє кохання. Моя смерть.

Я дивлюсь на нього – довго. Напружено. З тією увагою, яку ніколи не віддаєш реальним людям. Тільки вигаданим. Тільки тим, кого боїшся… або хочеш.

Кайлан повільно відвертається й іде в ніч.

А я розумію, що гра вже почалась, бо після завтрашньої аудієнції при дворі, якщо опиратися на сюжет книги, він зустріне святу Аврору після того, як Селеста осоромиться, і почнеться справжня історія.