Глава 2

Кайлан завмирає. Не одразу, але завмирає.

Він дивиться на мене.

І в його погляді – шок. Його пальці ще тримають мене за руку – але слабко. Він ніби не вірить, що я щойно його зупинила.

Я, Селеста Деронваль. Та, яка мала в радіти будь-якому дотику.

– Ти… – він хрипить, його голос низький, змішаний з диханням. – Що це зараз було?

Я не відповідаю, бо і сама в шоці. Не знаю, що сказати. Мені здається, що навіть тиша в кімнаті стала гострішою.

Я поняття не маю, що робити. Він такий привабливий. Саме та зовнішність, яку я собі уявляла. Гордість навіть у погляді, тонкі губи, що щойно мене цілували…

Ой, у голові аж паморочиться…

Кайлан дивиться на мене ще секунду. І щось в ньому змінюється. Очі темнішають. Щелепа стискається. Плечі напружуються.

Він опускає руку – повільно, мов я щойно обпекла його. І, мабуть, я справді це зробила. Але не тілом – відмовою.

Думка пульсує, вібрує, дзвенить, немов срібний обруч стискає скроні.

Я вдивляюся в дзеркальне відображення знову – висока постава, темне, гладке волосся, вуста, що завжди злегка стиснуті, як у того, хто звик приховувати слабкість. Погляд – гордий, холодний… не мій.

Але тепер – мій.

Я роблю крок назад. Дихаю важко. Тіло відчувається інакше – вище, стрункіше, сильніше…

Точно не те, в якому я жила майже тридцять років.

– Це не сон, – шепочу. І мій голос звучить чужо. Низько, владно.

Голос Селести.

Слуги за дверима, стражники десь у коридорі, а вікно відкрите – тонка гардина колишеться від вечірнього вітру...

Я знаю цей світ до деталей. Я знаю, що за кілька днів буде перша аудієнція з королем. Я знаю, що Селеста скаже щось надто різке, і всі потім ще довго перешіптуватимуться про «сміливу, але холодну наречену». Я знаю, як вона сама собі копає могилу – крок за кроком, не здогадуючись, що цей шлях давно спланований нею самою… і авторкою книги.

Але я вже не читачка. Я у книзі, в тілі жінки, яку мають зненавидіти.

Я – Селеста Деронваль. І я маю померти.

Якщо нічого не зміниться.

– О, ні…

Розвернувшись на підборах чорних туфельок, я йду. Ні – тікаю. Високими коридорами, уздовж кам’яних стін, де тіні від свічок тремтять, мов живі. Сукня тягнеться за мною, каблуки цокають по плитці, а серце лупить так, ніби хоче вирватися з чужого тіла, з чужого світу, з чужої долі.

Слуги розступаються. Хтось кланяється. Хтось відводить погляд. Вони бояться. Бо я – Селеста Деронваль. А ця жінка в їхньому розумінні небезпечна, бо навіть в тому королівстві, звідки вона, тобто я, прибула, ходять чутки, що Селеста божевільна і спроможна на все, що завгодно.

Я піднімаюсь сходами, і тільки тоді помічаю.

Все – точно так, як я уявляла.

Ось зал із вітражами, де сонце завжди відкидає рожеве світло на підлогу. Ось гобелен з єдинорогом, який я колись згадала собі в уяві, читаючи про залу аудієнцій. Ось бібліотека – двері зачинені, але я знаю: всередині пахне старими томами й свічками з воском.

Я спиняюсь біля вікна. Там – сад. Але ж його не було описано в книзі! І все ж я впізнаю альтанку з виткими трояндами. Бо саме такою я уявляла сцену їхньої першої відвертої розмови з Кайланом. І саме тут вона вперше зламається всередині.

– Це... моя уява, – шепочу. – Я це все створила в голові. Але воно – тут.

Ноги самі ведуть мене до покоїв. Двері відчиняє служниця, опускає погляд, ніби боїться, що я її вкушу.

– Вийди, – кажу коротко, і враз розумію, наскільки владно звучить мій голос. Як зброя.

Кімната – розкішна. Але холодна. Стилізована під красу, не для затишку: велике ліжко з балдахіном, камін, ще не розпалений, дзеркало в повен зріст. Дзеркало, в якому відображається не моя повненька статура, а привабливе тіло спокусливої Селести.

Я зриваю з себе сукню – занадто тісну, задушливу. Залишаюсь у білій сорочці. Сідаю на край ліжка. Стукаю пальцями по коліну.

Дихаю. Довго. Повільно. Бо тільки зараз приходить розуміння:

Я тут. І я маю вижити.

Це більше не історія про Аврору Сольвейн, ідеальну героїню. Не романтична казка про кохання й честь.

Це пастка. І я в тілі жінки, яка має програти в боротьбі за любов і життя.

– Але я не Селеста, – кажу в порожнечу, – я просто… випадково сюди потрапила. Я не утну всього зла, яке вона збиралася заподіяти Аврорі та іншим. Але й не маю права сидіти склавши руки.

Я підводжуся. Знову дивлюсь у дзеркало. Цього разу сміливіше.

– Якщо цей сюжет хоче мене зламати, – тихо кажу, – то йому доведеться спершу придумати щось інше, тому що я не збираюся підставлятися.

Я починаю складати план.

Перший пункт: не вмирати.

Другий: не дозволити Кайлану втопити мене у своїй ненависті.