Глава 1

Книга лежить на столі, розгорнута на останньому розділі. Вже вкотре.

Я перечитую її знову, хоча знаю кожне слово напам’ять. Корінець тріснутий, сторінки пожовклі, деякі підкреслені ручкою, на інших приклеєні стікери, вони пахнуть не друкарнею, а а моїми сльозами, кавою і безсонними ночами.

Ось вона – стражденна головна героїня. Аврора Сольвейн. Стоїть біля розбитого фонтану, з мечем у руках і вогнем у серці, але не вона робить останній крок, а він…

Головний герой, ідеальний до болю, з виразом обов’язку і ненависті в очах.

А навпроти закоханих – вона. Лиходійка. Селеста Деронваль. На її щоках немає сліз, хоча вона поранена зсередини у самісіньке серце, бо скільки би підступів вона не спланувала – він все одно обрав Аврору і тепер, коли дізнався про все, вб’є лиходійку, якою стала Селеста.

Вона стоїть, з гордістю підняв підборіддя. Холодна, зла... або ж просто втомлена.

І герой завдає удару. Без вагань і без жалю, просто заради своєї справедливості, щоб очистити світ від зла, пліток і побрехеньок для своєї коханої Аврори.

Здається, саме заради цього моменту я і перечитую роман знову. Не через кохання, а через кінець, хоча не можу до кінця зрозуміти, чи щаслива за героїв більше, ніж засмучена через смерть Селести.

– Вона ж не така вже й зла, – шепочу собі, хоча в кімнаті тихо, видно тільки світло монітора і тінь мого відображення на вікні з гулькою на голові і з окулярами на кінчику носа. – Вона просто не вписується в їхній ідеальний фінал.

Лист із поміткою "ТЕРМІНОВО" блимає в пошті. Ще одна ніч, коли моє життя має розкластися на клітинки Excel.

Я кидаю олівець поруч із книгою. І не дивлюсь на екран.

 – Вона заслужила другий шанс, – кажу тихо. – Її навіть ніхто не слухав, так, вона вчинила все те зло, але їй навіть не дали спромоги виправдатися!

Беру книжку в руки. Притискаю до грудей, ніби вона може захистити. Цей світ – вигаданий. Але він відчувається… справжнім, і я вже так його полюбила, кожну сторінку.

Я лягаю, не знімаючи светра, просто в ковдру, з книгою в обіймах. Закриваю очі і провалююсь у сон.

Повітря важке, солодке, насичене шепотом, як перед грозою.

Я стою посеред білого залу, світло ллється згори, обрамлює його постать – чітку, мов з ідеально прописаної сцени.

Головний герой. Кайлан Ревіньєр.

Занадто гарний, щоб бути реальним: очі кольору бурі, обличчя, з якого можна малювати легенди. Але зараз він не мій герой, бо в дзеркалі на стіні відображаюсь не я, а головна лиходійка – Селеста.

– Ти не мала бути тут, – його голос шорсткий, теплий, як дотик оксамиту по шкірі, але все це брехня.

Кайлану наказали взяти за дружину Селесту, інакше – війна.

Кайлан Ревіньєр – Верховний командувач армії, і його шлюб із Селестою Деронваль – стратегічний союз, що має об’єднати два потужні політичні й військові роди. Його відмова значитиме багато чого. Насамперед – втрату ключового військового союзу, потенційне повстання або зраду з боку Деронвалів, і, цілком імовірно – початок війни.

Але я вже знаю, що він все одно вибере Аврору – доньку бідного купця з ясними, мов озера, очима. Заради своєї любові Кайлан наплює на все – він на таке спроможний.

Він наближається. Кроки впевнені. Дотик – раптовий. Його пальці ковзають уздовж мого обличчя, наче сам дивується, що торкається. І все моє тіло реагує, ніби струм пробігає по шкірі.

– Я з тобою через обов’язок, – каже він, майже шипить. Його погляд палить. – Моя любов не належить нікому, а ти…

Він нахиляється ближче, губи ледь торкаються мого вуха. Я затамовую подих, раптом здогадуюсь, що в цьому моменті сюжету вони з Авророю ще не зустрілися, тому він говорить так про своє серце.

– А ти – просто стерво, яке мені нав’язали.

Його рука тягне мене ближче. Між нашими тілами майже немає відстані. Я відчуваю, як він дихає, як пульсує у ньому лють і біль.

І тоді він цілує мене.

Не ніжно. Не по-геройськи. Це поцілунок злості і відчаю.

Його губи гарячі, вимогливі, розгублені. І я відповідаю – без слів, без сумнівів. Моє тіло саме рухається, ніби давно чекало саме цього.

Момент здається занадто довгим, як для сну.

Я цілую його… майже вічність. І тільки тоді розумію – щось тут не так.

Я піднімаю руку, не відриваючись від його губ і щипаю себе за передпліччя, але біль не будить мене. Навпаки. Все стає ще більш реальним.

Я скрикую прямо в губи Кайлана і відштовхую його.

А тоді швидко озираюсь. Я в Білому королівському палаці, там, де і розгорнулось все дійство моєї улюбленої книги.

Але коли я вдивляюся в дзеркальну стіну, все стає ще більш реальним, моторошним. Тому що я справді  дивлюсь на себе очима Селести Деронваль, в тій миті сюжету, коли вона тільки приїхала, як наречена, майбутня дружина воєначальника.

Кайлана…

Якщо все реальне настільки, як здається…